Нагороджений Знаком «Сталевий хрест» та орденом «За мужність» посмертно.
На фасаді Ренійського ліцею №3 відкрито пам'ятну дошку: на граніті увічнено ім'я випускника цієї школи Михайла Івановича Марчишина.
Михайло народився у квітні 1985 року у місті Рені. У 2002 році отримав атестат про середню освіту та вступив до Одеської академії харчових технологій. У 2020 році зробив пропозицію руки і серця Ірині Завадській, і на знак свого великого кохання прийняв її прізвище — Завадський. У молодої пари народилася дочка Катеринка. Але 24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, Михайло вже не міг продовжувати своє мирне життя.
У перші дні широкомасштабного вторгнення Михайло разом із друзями добровольцем пішов у територіальну оборону, а у червні 2022 року разом із побратимами добровільно вступив до ЗСУ. Здобув звання молодшого сержанта, проходив навчання у Великій Британії та Польщі. У вересні 2022 року у складі 36-ї штурмової бригади брав участь у бойових діях, отримав Знак «Сталевий хрест».
Це почесний нагрудний знак, відзнака Головнокомандувача Збройних сил України, яким нагороджуються військовослужбовці ЗСУ, що відзначилися вправним командуванням.
У січні 2023 року Михайла Завадського було переведено до бригади спеціального призначення «Азов», воював під Бахмутом.
Останнім з близьких бачився з Михайлом його друг Андрій, який служить в іншому підрозділі. Вони дружили двадцять років, Андрій став хрещеним батьком для маленької Катерини.
— 25 травня я побував у Михайла у Бахмуті, а 31 травня мій друг загинув, – розповідає Андрій. — Вони пішли на завдання та потрапили під вогонь супротивника. Бій був важким. Було поранено одного з бійців групи, Михайло кинувся його витягувати і сам потрапив під кулеметний вогонь. Усі хлопці із тієї групи вижили, Михайло загинув.
Згідно з Указом Президента, за особисту мужність та героїзм, виявлені при виконанні військового обов'язку, Михайла Завадського нагороджено Орденом «За мужність» третього ступеня, посмертно.
На відкриття меморіальної дошки приїхали бойові побратими нашого героя.
— У мирний час Михайло до армії не був причетний, як і багато хто з нас, — сказав один із його товаришів. – Але він завжди знаходив вихід із будь-якої складної ситуації, йшов уперед, і ми йшли за ним. Він завжди робив так, як вважав за потрібне.
— Дякую жителям Рені, школі за те, що увічнили пам'ять нашого товариша, — сказав інший побратим. – Я знав Михайла двадцять років: він був героєм не лише на війні, а й у мирному житті. Багато чого в нього можна було повчитися – і у військовому мистецтві, і у спорті, і у життєвих цінностях. Слава героям!
Право відкрити меморіальну дошку на фасаді Ренійського ліцею №3 було надано мамі нашого героя Тамарі Марчишиної та його дружині Ірині Завадській.
Тамара Михайлівна подякувала всім, хто прийшов цього дня до школи, щоб висловити свою повагу до її сина Михайла та всіх героїв, що загинули в цій війні.
У нашого земляка на фронті був позивний «Доцент» – чому?
— Я не знаю історію його позивного, думаю, він сам собі його взяв, – каже друг Андрій. – Для мене Михайло був мудрою людиною, я завжди просив у нього поради.
— Він був всезнайкою у всіх областях, – розповідає класна керівниця Михайла Юлія Чудінова. — Мишко був дуже яскравий хлопчик, який часто недовірливо ставився до слів вчителів і перепитував: «А ви впевнені в тому, що зараз сказали?». Спортом займався на досить професійному рівні, з ним можна було консультуватися, він міг розписати тренування. Плюс освіта, яку здобув після школи в Академії харчових технологій.
Юлія Чудінова, яка була всього на п'ять років старша за своїх підопічних, зізнається, що з ними довелося нелегко:
— Тяжким був 10-Б клас — в одному місці і одночасно 15 індивідуумів, «коліровані», неслухняні. Михайло – добрий, заводила компанії, людина, на яку можна покластися, завжди підставить плече, ніколи не зробить підлість. Його можна любити, з ним можна дружити. Я думаю, що ми запам'ятаємо його веселим, страшним приколістом, який підкидав «коліровані» жарти не лише щодо своїх однокласників, а й щодо своїх педагогів. Не всі могли їх розуміти і витримувати, були непорозуміння, і його мати Тамара Михайлівна приходила до школи, намагалася всі ці моменти згладжувати – мама свята! Але коли на випускному святі мені, як класному керівнику, дали слово, я сказала: дякую директорці школи Фені Володимирівні Богуславській за те, що вона подарувала мені друзів! Після двох років притирок це був клас моїх друзів, справжнісіньких. І, на жаль, одного зі своїх друзів ми втратили.
Про те, як у Ренійському ліцеї №3 відкривали пам'ятну дошку, з якими словами звернулися до присутніх мама, яка втратила єдиного сина, та дружина нашого героя Ірина Завадська – у репортажі на каналі «Новини Рені».
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
