Мемуари підполковника у відставці, мешканця м. Рені.
Віктора Дацюка в місті Рені знає практично кожен. Хтось – як офіцера понтонного полку, хтось – як виконавчого директора СП «Рені-ГмбХ», хтось – як керівника популярного кафе «Ластівка». А ще Віктор Миколайович – автор мемуарів, що закарбували історію нашого міста та країни в цілому.
З дозволу автора, сьогодні ми публікуємо його спогади «Три батьки», які Віктор Миколайович присвятив 76-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні та пам'яті батьків.
ТРИ БАТЬКИ
Свою невелику розповідь я присвячую трьом мужнім чоловікам, захисникам своєї Великої Батьківщини СРСР. Це люди різних характерів і професій, національностей, але самовіддано відданих своєму народові. Це мої батьки – три батьки. Спосіб життя, відданість інтересам свого народу, праці та своїм сім'ям я намагався переймати у них і передавати своїм дітям, онукам, правнукам.
Розділ 1. Батько — Некрасов Іван Якимович
1917 року народження, він був передовим шахтарем найбільшої шахти № 18 «Американка». З 1940 року — секретар парткому цієї шахти, що працювала за американською технологією видобутку вугілля та будівництва житла для шахтарів. Наша сім'я — мама, тато і я — щасливо проживала у чудовому шахтарському селищі Новий Донбас до початку війни.
У липні 1941 року ми з мамою були евакуйовані на південь країни, у Херсонську область, як більш безпечний напрямок в умовах наступу фашистських військ. Батько залишався у Новому Донбасі — для підготовки до евакуації шахтного обладнання та організації підпільного руху.
Гітлерівці стрімко рвалися на Донбас. Донецька земля — це край величезних запасів вугілля, різних руд, солі, графіту та інших природних ресурсів. У передвоєнні роки Донбас став одним із найбільших індустріальних регіонів не лише у Радянському Союзі, а й у всьому світі. Гітлерівці самовпевнено вважали, що їм вдасться змусити працювати на себе українських людей. Але самовідданий патріотизм, відданість своїй Батьківщині, своєму краю стали роковими для фашистських загарбників. На Донбасі вони зустріли справжню організованість робітничого класу до опору.
До середини жовтня 1941 року фашистські війська впритул підійшли до Донбасу. Десятки тисяч донецьких трудящих під безперервними бомбардуваннями ворожої авіації демонтували шахти, підприємства і переправляли вглиб країни. Таке завдання на шахті № 18 «Американка» довелося виконувати управлінню шахти, куди входив і мій батько. Він, як і весь український народ, слідував заклику ЦК КП(б)У та уряду України: «Настав час, коли кожен, не шкодуючи життя, зобов'язаний виконати свій священний обов'язок перед Батьківщиною, перед своїм народом! Де б не з'являвся ворог – він повинен знайти собі могилу! Нехай кожна хата і будинок, нехай кожне місто і село несуть смерть гітлерівським розбійникам!»
Водночас мій батько, будучи керівником партійної організації шахти, у серпні 1941 року закінчив спеціальну школу з підготовки кадрів для підпільної та партизанської роботи, безпосередньо займався створенням підпільної організації в сел. Новий Донбас. Вони вивчали методи та техніку підпільної роботи, створювали явочні квартири, паролі.
До часу вимушеного відходу Червоної Армії у більшості районів Донбасу та області вже була створена досить розгалужена мережа підпілля. Однак у частині районів, зокрема й Сніжнянському, до якого належало селище Новий Донбасс, внаслідок швидкої окупації противником, створення підпільних організацій не було завершено.
Батько прагнув об'єднати дрібні підпільні організації для ведення боротьби з фашистами. Займався встановленням зв'язку з районним та обласним центрами підпільного руху.
З перших днів окупації фашисти ввели драконівські заходи щодо населення. Розстріл, повішення, ув'язнення в таборах смерті були звичайними методами управління на українській землі. За таких умов робота підпільних і партизанських груп була вкрай небезпечною та ризикованою. Батько це розумів, але продовжував шукати шляхи об'єднання своєї підпільної групи з районною та обласною — для координації дій.
Наприкінці жовтня 1941 року фашисти заарештували батька як партизана-підпільника і після мученицьких тортур розстріляли.
Таким був початковий період організації підпільної боротьби на Донбасі, який переріс у найсильніший опір українського народу на всій її території.
Таким був мій рідний батько — Некрасов Іван Якимович, шахтар-трудівник, партійний керівник, один із перших організаторів підпільного руху 1941 р. на Донбасі у початковий період війни, патріот своєї країни та свого Донецького краю, який мріяв побудувати справедливе суспільство, чудовий сім'янин.
Ці скупі рядки про батька мені передала моя мама, мій дідусь, мої дядьки, які були молодшими за віком і стали свідками, а іноді й учасниками цих подій.
Я завжди пишався і пишаюся своїм рідним батьком. За його працю і подвиг во ім'я Великої Перемоги. Це приклад справедливості та мужності під час найжорстокішого протиборства систем. Він без коливань віддав своє життя во ім'я перемоги. Його життєвий приклад шахтаря-передовика і героїчний вчинок во ім'я незалежності своєї Батьківщини завжди був і є для мене прикладом для наслідування.
Розділ 2. Вітчим – Дацюк Микола Петрович
1915 року народження, він був селянином, червоноармійцем. На його долю випали найдраматичніші події розвитку нашої країни: громадянська війна, голодування 1921 року, колективізація у 30-х, голодомор 1933 року, війна у 1940 році з Фінляндією, Велика Вітчизняна війна 1941—1945 рр., голод наприкінці 40-х, відбудова народного господарства у післявоєнні роки.
Батько був середньої статури. За характером — помірно витриманий. Володів мистецтвом балагура, пам'ятав безліч побасьонок різного характеру з літератури, народних казок і, головне, умів із зацікавленням їх піднести.
Закінчив курси трактористів і шоферів. Техніку любив і добре опанував. У 1938 році був призваний до лав Червоної Армії. Служив артилеристом, потім танкістом.
У 1939—1940 рр. на території України були сформовані та відправлені до Фінляндії 44-ма та 70-та дивізії — на підкріплення військ Червоної Армії, яка не мала успіху в наступальній операції проти Фінляндії.
За словами батька, ведення війни для них було справжнім пеклом. Ми мали перевагу в авіації, артилерії, танках. Однак відсутність досвіду керівництва військами, ненавченість особового складу, слабке обмундирування в умовах суворої зими та інші фактори призводили до катастрофи.
Катастрофа спіткала 44-ту стрілецьку дивізію, яка потрапила в оточення і була практично повністю знищена. «Наша 70-та обійшлася без розгромних втрат, — розповідав батько. — Кожного з нас мучило питання, в ім'я чого ведеться ця найжорстокіша війна, на якій гинуть десятки тисяч людей? Через невміння управляти військами гинули цілі частини. У бійців була апатія і страх — не загинеш у бою, розстріляють свої. Прикладів, коли проводилися розстріли безпосередньо на полі бою, було повно. Багато хто потрапляв у полон, але повертатися з полону було ризиковано».
Дякувати Богові, війна закінчилася в березні 1940 р. Батько залишився живий і здоровий. Закінчив службу в жовтні 1940 року і повернувся на свою колишню роботу трактористом.
Тракторист у 40-ві роки був професією затребуваною і почесною. Але, на жаль, мирне життя тривало недовго. 22 червня 1941 року нас спіткала нова біда — війна. Настала одна з найстрашніших дат у житті нашого народу, з якою пов'язані непоправні втрати в кожній сім'ї нашої країни, і яка назавжди залишила питання: як таке могло статися, і хто за це несе відповідальність?
Микола Дацюк був змушений повернутися до лав Червоної Армії. У битві за Умань у складі 6-ї армії, при виході з оточення, потрапив у полон і утримувався в «Уманській Ямі» пару місяців.
Військовополонені частково розміщувалися під навісами для просушування цегли, а решта під відкритим небом. Іноді їх залучали до роботи. Умови утримання були вкрай важкими — не вистачало води, їжі, поширювалися інфекційні хвороби, звірства охоронців, відсутність медичної допомоги.
У жовтні вишикували колону і етапом відправили до Вінниці. Там утримувалися в таборі для військовополонених не краще, ніж в «Уманській Ямі». Єдиною «привілеєю» для них була можливість піти на роботу. Бажаючих було багато, а брали всього сто п'ятдесят чоловік. Люди юрбилися з вечора, скандалили. Ця каторга тривала майже рік.
Однак, завдяки своїй природній кмітливості та рішучості, батько зумів втекти з полону. Проявивши при цьому мужність, подолавши сотні кілометрів територією, окупованою ворогом, наприкінці 1942 року він з'явився вдома, у своєму селі, яке було окуповане румунами.
Оскільки в селі ніяких військ і комендатури не було, можна було розслабитися. Виходу до своїх військ уже не було. Тільки наприкінці жовтня — на початку листопада 1943 року, коли в запеклих боях війська Червоної Армії зайняли частину лівобережної Херсонщини, зокрема й рідний Скадовський район, Микола Петрович отримав можливість, тепер уже як воїн-визволитель, продовжувати служити далі.
Щоправда, така можливість давалася не так просто для людей, які потрапляли в полон, або з різних причин перебували на тимчасово окупованій території. Але все пройшло нормально, незважаючи на прискіпливі перевірки та допити. Такий був воєнний час.
Ишли успішні наступальні операції з визволення Донбасу, Кривбасу, Правобережної України. Усі мріяли — ось він кінець війні. Але в одному з боїв за визволення Проскурова (Хмельницький) батько був тяжко поранений, і на цьому військова кар'єра старшого сержанта Дацюка Миколи Петровича закінчилася. У квітні 1945 року, після лікування в госпіталі Баку, він був комісований за інвалідністю.
Розпочався новий, не менш драматичний і героїчний період у житті цієї чудової, мужньої людини — мого другого батька. Його одразу забрали в МТС (машинно-тракторну станцію) — державне підприємство, де зосереджувалася основна сільськогосподарська техніка для надання допомоги колгоспам і радгоспам. Збирали й відновлювали все — плуги, сівалки, віялки, культиватори, трактори, комбайни. Час був воєнний, тому про якийсь режим роботи мова навіть не йшла. Усі розуміли — треба вижити, і виживали. Працювали цілодобово, засинали в загонах.
Усе, здавалося, іде на краще, але знову біда: у 1946—1947 роках настав голод, особливо сильний у південних областях України.
Говорити детально про причини голоду в даному випадку не доводиться, оскільки це тема глибока й всеохоплююча. Але деякі причини лежать на поверхні й не потребують особливих дискусій. Це різке скорочення кількості трудових резервів, відсутність техніки, коней, насіння, вкрай несприятливі погодні умови, політичний ефект. Ця трагедія зачепила й нашу сім'ю, яка на той час складалася вже з п'яти чоловік.
1946–1949 роки для нашої сім'ї були, напевно, найважчими. Післявоєнна відбудова сільського господарства стала суворим випробуванням для українського народу. Наслідками чотирирічної німецько-румунської окупації стали величезні людські втрати, розграбоване й зруйноване народне господарство. Земля, порита окопами й траншеями, знівечена снарядами, заросла бур'яном. Не вистачало пального, техніки, робочої сили, насіння, фуражу, продуктів для хліборобів.
У селах десятки тисяч людей, спухлих від голоду, їли мерзлу картоплю, буряки, викопані на колгоспних полях після збирання врожаю, а також кору дерев, дрібних гризунів, собак.
У нас у хаті була скриня, у якій колись зберігалося зерно, то я в тій скрині просиджував днями з голкою в руках і надією виколупати зернятко.
Пам'ятаю, батько замочував шкіряні постоли, а потім з них варили суп. Морози були міцні, ворони ховалися в сарай, їх відловлювали й варили.
Наша мама вміла добре в'язати шкарпетки, рукавички — і це допомогло в нашому виживанні.
Найскладнішим періодом була зима 1947 року. Це було дуже страшно, особливо коли бачиш, як сусіди, особливо діти, щодня йдуть із життя. Зиму ми пережили. Навесні у нас розтелилася корова, і це було наше спасіння. Ми вижили.
Ми збирали різні трави — корінь козельців (скорцонери), щавель, насіння грициків, калачики, квіти білої акації, стручки дикої акації (там «мед»), шовковицю тощо. Такі рослини, які зараз належать до лікарських, рятували наше життя.
Улітку, після збирання врожаю, ми з сумочками ходили полями й збирали колоски, за це об'їжджачики (була така посада — охороняти колгоспне майно верхи на коні) били нас як худобу, а батьків притягували до відповідальності. Был такий закон (трьох колосків), що забороняв збирати колоски, втрачені комбайном. Однак голод робив своє. Нас били, але ми боролися за життя. Ми, маленькі діти, допомагали батькам виживати.
Важливим у нашому харчуванні були гризуни — ховрахи. Ми на них полювали днями — ставили тенетники, виливали з нірок водою, викопували разом із зерновими запасами. Таким чином ми мали дешеве хутро, смачне м'ясо й трохи зерна з нірок.
Улітку всі працювали, у тому числі й діти. Я за день відловлював 4-6 ховрахів. Увечері мама тушкувала їх у казанку — це було щастя для всієї родини. Смак обалденний, навіть зараз, 70 років по тому, я його відчуваю.
А ще перед очима стоїть невимовна картина: ми, діти, лежимо на печі, а мама в цей час смажить «оладки». Приблизний рецепт: помол із макухи (був у раціоні коней), наполовину з піском (тому що нестачі за вагою не повинно бути), трохи сірого борошна з висівками, смажиться вся ця маса на солідолі. Це — щось непередаване, невимовне. Ми рученятами тягнулися до пательні, а мама ложкою нас відганяла. Ця яскраво виражена картина залишилася в моїй пам'яті на все життя.
Батьки робили все, щоб уберегти свою сім'ю. Любов батьків до нас, своїх дітей, була безмежною. У моїй пам'яті є кілька таких спогадів, саме з раннього дитинства.
Якось батько переганяв гусеничний трактор ДТ-54 зі станції Брилівка до Новомиколаївської МТС. Батько дорогою заїхав додому на ночівлю і трактор поставив у дворі. Було темно, я не міг дочекатися, коли ж настане ранок, щоб роздивитися це диво нової техніки, про яку батько захоплено розповідав мамі. Нарешті настав ранок. Батько готував трактор до запуску, а я кручуся довкола. Батько запустив мотор, подивився на мене й зрозумів моє бажання. Він узяв мене в кабіну. Ми виїхали з двору, батько посадив мене на коліна, щоб я діставав до педалей, я взявся за важелі — і ми поїхали! Через кілометр батько відправив мене додому. Це була вершина щастя, високе почуття любові до свого батька.
Подібних прикладів любові, поваги та довіри можна навести дуже багато. Батько завжди приходив з роботи й приносив нам шматочок хлібчика від «зайчика». Ми, безумовно, вірили й були щасливі кожній крихті, не розуміючи того, що батько не доїдав того скупого пайка й постійно думав про нас.
Мама, щоб прогодувати сім'ю, постійно щось збирала, варила кашу, пекла хліб, бігла на роботу. З роботи в кишенях щось приносила. Оскільки в колгоспі практично нічого не платили за виконану працю, люди змушені були підкрадати. Нашивалися на фартухи й сукні великі «колгоспні» кишені, для того щоб приховати украдене. Хоча всі про це знали, але заплющували очі, розуміючи, що людям треба жити.
Ми всі вижили й по черзі почали вилітати з батьківського гнізда. Батьки як могли підтримували нас, завжди чекали й пишалися нами. Обростали онуками й правнуками. Кожен приїзд додому, до батьківської хати для всіх нас був святом, особливо для батьків.
Розділ 3. Тесть — Сергій Юхимович Літвінов
Мій тесть, по суті мій третій батько, був 1905 року народження, уродженець Бахмутки, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії. Дитинство та юнацтво проходили у суцільних історичних катаклізмах. Перша світова війна 1914—1917 років принесла в кожну сім'ю непоправні втрати.
Сергій Юхимович у ранньому віці втратив батька, і всі турботи про сім'ю лягли на його дитячі плечі.
У 1917—1919 роках на території Катеринославської губернії розгулювали військові формування Денікіна, Врангеля, УНА (Української Народної Армії), Махна, Краснова, Червоної Армії, які по черзі грабували людські ресурси, хліб, худобу, цькували людей один проти одного. Грабіжників стало більше, ніж творців, що призвело до найстрашнішого голоду в 1921–1924 роках.
У цих умовах молодому юнакові 16–17 років довелося влаштовувати своє життя, щоб урятувати себе та свою сім'ю. Працювати доводилося всюди, де можна було заробити хоч якусь їжу.
У 1928 році Сергій Юхимович був призваний до Військово-морських Сил Робітничо-Селянської Червоної Армії і проходив службу три роки у складі Балтійського Флоту. Сувора служба на флоті виховала в юнакові стійкість, мужність, витримку, самовладання, взаєморозуміння, що стало на все життя головними правилами виживання.
Я тут вжив слово «виживання» не випадково. Це поняття супроводжувало наших батьків протягом усього їхнього життя — революції, війни, голодомори, відбудова, перебудови, перетворення тощо.
На жаль, і нас це не оминуло. Напевно, це на генному рівні нашого народу — ми продовжуємо боятися голоду, при найменших коливаннях намагаємося спустошити магазини, створити запаси; боїмося і не довіряємо владі, яка з усіх сил намагається нас посварити, розколоти, залякати; боїмося ворогів і не довіряємо сусідам.
Служба на Балтійському флоті тривала три роки. Сергій Юхимович повернувся додому в 1931 році напередодні найбільшої трагедії українського народу — голодомору 1932—1933 років. Але це була вже інша людина — мужня, підготовлена до будь-яких випробувань долі. Він закінчив робфак, улаштувався на роботу в Харкові на залізницю. У 1938 році закінчив Харківську вузлову школу майстрів. У 1939 році був направлений до м. Запоріжжя на вагонобудівний завод НКШС (наркома шляхів сполучення). Трохи пізніше переїхала до місця роботи його дружина з двома доньками.
Здавалося б, ось воно щастя, життя стабілізується. Труднощі позаду. Створено сім'ю, є діти, житло. У сім'ї радість приносять дві біляві доньки, любляча й кохана дружина. На роботі — шана, повага й заслужений авторитет. Сергія Юхимовича поважали робітники за справедливість, спокійний, урівноважений характер. Що ще було потрібно молодим, амбітним людям, які навчилися жити по-новому? Планувати й досягати поставленої мети. Це були найкращі і, напевно, найщасливіші роки в їхньому житті.
Але все зламала війна. Наприкінці червня 1941 року Сергія Юхимовича призвали до Червоної Армії стрільцем. Незрозуміло, як міг матрос потрапити у стрільці. Це була 9-та Армія, яка вела запеклі бої в Придністров'ї, обороняючи міста Рибницю, Дубоссари, Бендери з метою не допустити противника до форсування річки Дністер і виходу до Одеси.
За розповіддю Сергія Юхимовича, в одному з таких боїв, під час проведення розвідки у складі відділення (з однією гвинтівкою на відділення з 7 осіб) біля с. Слободзея були оточені німецьким взводом мотоциклістів-кулеметників. «Склалася обстановка, що опір, по суті, виявився неможливим, а наше знищення безцільним, — розповідав свекор. — Однак ми спробували відстрілюватися. У результаті зустрічним кулеметним вогнем німці одного вбили, а решту змусили здатися в полон».
Так наприкінці липня Сергій Юхимович потрапив у полон і через різні сортувальні та пересильні пункти для військовополонених був відправлений до Австрії, у робочий табір, один із філіалів основного табору Маутгаузена.
Таких філіалів було багато, їм присвоювався номер і давалася назва залежно від місця розташування.
Радянських військовополонених масово знищували в німецьких таборах, особливо у збірних таборах, у яких вони утримувалися в перший час після полонення. Від виснаження внаслідок скупого харчування військовополонені вмирали масово. Крім того, їх нерідко знищували цілеспрямовано, прирікали на вимирання від голоду та інфекційних захворювань, не надаючи жодної медичної допомоги.
Протягом усього часу полону проходила агітація переходу на службу до німців — наглядачами, охоронцями, поліцаями, до лав різних формувань, що виступали проти Червоної Армії. Велося постійне цькування українців проти росіян.
Табір, у який потрапив Сергій Литвинов, був міжнародний, багатонаціональний. Італійці, французи й особливо американці мали деякі привілеї в харчуванні та утриманні. Бараки, де розміщувалися радянські та іспанські військовополонені, охоронялися окремо, а часто огороджувалися додатково колючим дротом. Денний пай був на 30-40, а іноді й на 50 % меншим, ніж у решти військовополонених.
Експлуатація військовополонених була безмежною: їх використовували на вантажно-розвантажувальних роботах на залізничних станціях, будівництві заводів, каменоломнях, відбудові доріг та інших важких виснажливих роботах. Для них не існувало вихідних, свят, часу доби. Щоб стимулювати роботу, їм урізали пай. Найважчим було те, що вони перебували в суцільній ізоляції. Вони нічого не знали про свої сім'ї, як і родичі нічого не знали про них.
Сергій Юхимович згадував: «Одного разу мене направили на роботу в сільське господарство. Мене забрав бауер (за заможний селянин) і привіз на свою свиноферму. Так я став свинопасом. Мої життєві умови значно покращилися. Робота важка, але не така виснажлива, як на каменоломнях. Господиня, дружина бауера, трохи володіла російською мовою, і по роботі здебільшого всі розпорядження йшли через неї. Вона розпитала мене про сім'ю. Я розповів про те, що сім'я перебуває в Україні, у Запоріжжі, і я про неї вже понад два роки нічого не знаю, рідні не знають, де я. Я мав надію на те, що можна якось відправити звістку, однак отримав відповідь: листи, які відправляються в бік фронту, підлягають суворій цензурі. Так пропала моя надія. Але навіть якби вона й здійснилася, то моя сім'я не змогла б отримати звістку, оскільки вони з перших днів разом із заводом були евакуйовані до далекого Ташкента. Дорогою сім'я втратила молодшу доньку. Завод замість вагонів став випускати снаряди. Дружина очолювала ВТК (відділ технічного контролю). Про свого чоловіка й батька нічого не знали, крім того, що пропав безвісти. Так тривало до кінця 1944 року, коли завод з евакуації повернувся до Запоріжжя».
З розповіді Сергія Юхимовича: «На початку травня 1945 року нас звільнили американці, почалася передача радянській стороні. Усі передані військовополонені перевозилися до фільтраційних таборів, де з нами працювали співробітники органів контррозвідки. Я потрапив у такий табір у м. Красний Луч, який був розташований на території колишнього концтабору. Нас розбили на групи за віком. Я потрапив у групу демобілізованого віку з 1946 року, і до виходу наказу Головнокомандувача про звільнення був направлений у робочий батальйон. На щастя, у липні 1946 року робочі батальйони були ліквідовані, і нас розпустили по домівках».
Однак клеймо військовополоненого залишалося на людині та її сім'ї ще довгі роки. Колишніх радянських військовополонених, репатрійованих у період Другої світової війни, довгі роки ігнорували, не вважали учасниками Великої Вітчизняної війни та жертвами нацизму.
За словами Сергія Юхимовича, тривале перебування в полоні навчило його бути терплячим і терпимим до багатьох речей, а також не розповідати багатьох речей, які він пережив, будучи в полоні.
Такі люди, як Сергій Литвинов, виявилися жертвами двох диктатур. Спочатку боролися за виживання в нелюдських умовах у фашистських таборах, а після звільнення носили «тавро» зрадника, яке начепив на них сталінський режим.
Остаточна реабілітація була оголошена в 1956 р. Йому навіть було запропоновано відновитися в лавах КПРС, але це йому не було потрібно: у робочих колективах, у яких працював, його порядність, чесність, справедливість визнавалася всіма. Його обрали головою робочого комітету.
Спілкуватися з Сергієм Юхимовичем було одне задоволення. Він ніколи, ні за яких умов у розмовах не підвищував голос. У своїй сім'ї — приклад чоловіка й люблячого батька. Я завжди намагався брати з нього приклад поведінки на роботі та в сім'ї.
Що гріха таїти, у наших чоловічих розмовах мат — як «кома», але Сергій Юхимович ніколи ні за яких обставин таких «ком» не застосовував.
Сергій Юхимович прожите минуле в полоні згадував дуже скупо. Тільки в душевних розмовах, до яких я його схиляв (особливо коли я вже був військовим, і він знав, що я можу його зрозуміти через знання історії минулої війни), він розкривався і зі сльозами розповідав про прожите, про ті приниження, які довелося пережити. І, головне, він ніколи вголос не висловлював своє невдоволення на адресу влади.
Ось такі мої батьки — різні й однакові, які представляють основні верстви того часу. Для нас вони служили й служать прикладом героїзму, працьовитості, відданості інтересам своєї Батьківщини, патріотизму, любові до своїх сімей, особливо до дітей.
Дякуємо вам, мої дорогі й улюблені батьки, які брали безпосередню участь у будівництві Великої країни, зокрема України, які зуміли захистити, відстояти її незалежність і передати нам у спадок одну з найрозвиненіших і наймиролюбніших держав — Україну.
Віктор Дацюк (Нєкрасов), підполковник у відставці.
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
