«Я туди ще повернусь...» — капітан поліції Валерій Арабаджи.
11 листопада 2022 року ЗСУ звільнили місто Херсон, і вже 17 листопада сюди прибув на допомогу зведений загін зі 180 поліцейських — для забезпечення правопорядку. У цьому загоні було четверо поліцейських із Ренійської громади, серед них капітан поліції Валерій Арабаджі. Що побачив наш земляк за два місяці служби у зоні бойових дій?
Могили на городах
-Валерію, вражень у вас, напевно, чимало, тому давайте почнемо по порядку. Що ви побачили, коли в'їжджали на деокуповану територію Херсонщини? У якому стані там населені пункти?
— Тяжко це назвати населеними пунктами. Там, де йшли бої, населених пунктів немає. У селах, де колись жили по 2000 – 2500 людей, нікого немає, всі будинки розбиті.
Є такі села, де від будинків навіть стін не лишилося – лише фундаменти.
У деяких селищах, щоправда, зустрічалися одинокі люди похилого віку, але їх було небагато. Усі, хто молодший, хто мав можливість, виїхали звідти.
Електрики немає, газу немає. Усі дроти лежать землі. Поза населеними пунктами, де велися бої, також всі дроти на землі.
Коли в листопаді ми приїхали, зв'язку ніякого там не було. Перед Новим роком подекуди зв'язок забезпечили, а в ті населені пункти, де було більше людей, подали електрику.
Що мене вразило – могили у дворах та городах. Ішли бойові дії: якщо когось із мирних громадян вбило, родичі ховали загиблих на городах. Не добратися під обстрілами на цвинтар.
Пам'ятаю зруйнований будинок, дах провалено, нікого в ньому немає, а у дворі – маленький горбик. Вціліла сусідка розповіла: тут жила молода жінка із трьома маленькими дітьми. Того вечора двоє дітей лежали на ліжку, а семирічна дівчинка бігала по кімнаті. Прилетів снаряд… Маленькі мами потім розповідали: «Ми бачили, як у сестрички голова розлетілася». Осколком убило дитину. Поховали на городі. І мусили виїхати.
Ще вразило те, що у цьому регіоні знищено всі лісосмуги. Херсонська область подібна до нашого Придунав'я: такі ж широкі поля, які розділені лісосмугами. Так ось лісонасаджень на Херсонщині вже немає. Місцеве населення намагалося якось вижити, готувати собі їжу – усі дерева спиляні.
Все заміновано
-А де ж у період окупації мирні жителі брали воду? З водойм?
— До річечок і озер, а їх там багато, не підійти — всі водоймища там заміновані.
Пам'ятаю одну дорогу між Херсоном та Миколаєвом, вона схожа на нашу дорогу Рені – Ізмаїл: з одного боку – річка, з іншого – очерет та озеро. Ідеш дорогою, дивишся на всі боки, а там – міна на міні. Через кожні півтора-два метри міна. Окупанти боялися ЗСУ – влаштували лінії оборони.
На цій дорозі, по узбіччям, досі можна побачити розбиті цивільні авто: деякі сім'ї намагалися виїхати на Миколаїв – і були розстріляні...
В окупації люди були щасливими, коли йшов дощ. Розставляли тазики, миски, тарілки – на все збиралася вода. Для того, щоб готувати на ній їжу, хоч якось помитися, випрати.
Мені людей дуже шкода. Ось наші ренійці скаржаться: світло на три години вимикали, води не було. А там місяцями люди виживають без світла, без води, без газу та без зв'язку. І ходять тільки натоптаними доріжками. На узбіччя доріг, на поля ступити не можна – всюди міни, снаряди, що не розірвалися.
Селищем йдемо – люди просять зайти і показують свої «засіяні» городи. Найчастіше це мінометні міни 80 калібру старого зразка, вони просто не розриваються: стирчать із землі хвости, як гриби.
Та сама картина – на полях. Минулого сезону ріллі не були оброблені, всі зарості бур'яном.
Навколо будинків, де мешкали окупанти, все заміновано, все в розтяжках по колу.
Небезпека на кожному кроці. Скільки потрібно часу, щоб всю землю зачистити, я навіть не уявляю.
Один пенсіонер почав збирати гільзи від гаубиць. Гільзи — це латунь, яку сподівався після війни здати як кольоровий метал. Він удома їх складував. Одного разу його «діяльність» припинили співробітники поліції: написали протокол, вилучили гільзи, пояснили, що це не можна робити. Але старий знову взявся за своє. Якось поїхав за гільзами своєю машиною — і підірвався на протитанковій міні.
Бомблять – а діти грають
-А вам доводилося бачити у зонах бойових дій дітей?
— Я ніс службу на опорному пункті в одному із сіл, недалеко була будівля школи-інтернату, де було єдине в окрузі укриття. Окупанти, які відступили з Херсона, знали, де знаходиться це бомбосховище і намагалися обстріляти цю ділянку. А поряд – дитячий майданчик. І я спостерігав картину, як на цьому майданчику бігають троє пацанят років 8-9: сусідні квартали обстрілюють, а вони навіть не звертають уваги! Сіли на лавку, дістали з рюкзака батон хліба, поїли й побігли далі.
Звичайно, відразу постало питання: а де ж батьки? Виходить, і вони теж не звертають уваги на вибухи?
Ми знаходилися, якщо по прямій брати, за чотири кілометри від лінії бою: будь-яким мінометом чи іншою зброєю ворог діставав до селища. Там цілодобово без зупинки обстрілюють житлові будинки. І люди із цим живуть. Втомилися боятися. Там сигналів повітряної тривоги нема. Тільки чуєш – летить… І чекаєш, куди впаде.
Смерть – на кожному кроці. Люди в центрі селища отримують гуманітарну допомогу: почався обстріл — вбило жінку.
Прилетіла міна чи снаряд – розбило газову трубу: люди целофаном перемотують, зав'язують гумою.
Ми були підготовлені – приїхали зі своїми бензогенераторами. Один свій генератор віддали фермеру, у якого за селищем свердловина була, але не було електрики. Він підключив генератор – люди почали брати воду. А до нас, коли ми заводили свій генератор, люди вдавалися з усієї округи зарядити мобільні телефони.
Як виживали в окупації?
-Як наші люди виживали під час окупації?
— Коли ми прибули до Херсонської області, у магазинах продукти харчування, сигарети та пиво – все було російського виробництва. Херсон був під окупацією майже з початку війни, тому товари для населення завозились із Криму, російські.
Поступово їх зняли з прилавків, пішли постачання продуктів українського виробництва, почали завозити гуманітарну допомогу.
Колаборанти, мародери та інші
-Яка була ваша місія на звільненій території, поблизу лінії фронту?
— Ми приїхали до населеного пункту (я зі зрозумілих причин упускаю всі географічні назви), де у мирний час було 10 тисяч населення. Ні народу, ні світла, ні газу. Ми надавали допомогу Херсонській поліції. Я працював тиждень черговим, як і в Рені, наступний тиждень займався з колегами фільтрацією населених пунктів. Це паспортизація людей, які залишилися, це встановлення колаборантів, які підтримували росію, допомагали проводити так званий референдум.
-А як ви знаходили колаборантів?
— Ми розмовляли з місцевими жителями, вони нам розповідали, хто чим займався в період окупації. Нова «влада» відразу призначала свого сільського голову. Хтось розносив запрошення на «референдум».
Ми фіксували свідчення, а далі з ними вже працювала Служба безпеки України.
Також ми розслідували злочини, які чинили громадяни під час окупації.
-Наприклад?
— Наприклад, ми побачили на даху будинку одного громадянина панелі сонячних батарей, вони були встановлені непрофесійно, зрозуміло, що людина монтувала сама. Поцікавились, де він узяв ці сонячні батареї? Він розповів, що купив у знайомого по 1 тисячі гривень за штуку. А той, як ми з'ясували, у свою чергу оптом купував їх у російських військових.
У Херсонській області, як і у нас у Придунав'ї, свого часу було збудовано «сонячні» електростанції. Окупанти їх розікрали, по суті, знищили.
Були свідомі громадяни, які казали: «Що ж ви творите?» Але була й інша позиція: «Та гаразд, ніхто не покарає, війна все спише».
-Є таке прислів'я: кому – війна, а кому – мати рідна. Є люди, які під час війни набивають кишені.
— Звичайно, боляче. Ми розуміємо, скільки загиблих військових. Хтось лишився без чоловіка, без батька, без годувальника. А інші «заробляють».
-Що мешканці розповідали про проведення так званого референдуму? У ньому змушували брати участь?
— Насильно нікого не змушували, просто пропонували голосувати. Але коли вулицями ходили зі скриньками, більшість людей взагалі зі своїх будинків не виходили, не показувалися, щоб не голосувати.
«Я хотів вірити, що це – неправда…»
-Напевно, виходити з дому було небезпечно?
— Військові росії поводилися не так, як повинен поводитися військовий, — крадіжки, розбої, грабежі.
Пам'ятаю, ми проводили фільтрацію в одному із сіл, і до нас підійшов пенсіонер, будинок якого стояв на околиці. Він розповів про те, що бачив: чотири солдати з росії витягували з села причіп, завантажений холодильниками та телевізорами, а зверху лежав дитячий триколісний велосипед. У такий спосіб вони «звільняли» Україну.
Наші люди боялися прямого зіткнення з окупантами, намагалися їх уникати. Якось два хлопці побачили, як військові рф обкрадали магазин, виносили звідти меблі та холодильники. Хлопці зробили їм зауваження: «Що ж ви робите? Ви грабуєте магазин». Поставили двох хлопців до паркану та розстріляли. Отак вони тут «воювали».
Що хорошого, корисного вони могли принести Україні? Тільки руйнування, страждання та смерть. На Херсонщині досі обстрілюють населені пункти.
Ні, вони не знають, що таке цивілізація. До того, як потрапити туди, я все одно мав сумніви. Я не вірив у те, що військові можуть так поводитися — згвалтувати дівчину, жінку, обікрасти будинок. Я сподівався принаймні, що так не має бути. Я хотів вірити, що це неправда. Але це правда. Вони просто прийшли грабувати. Прийшли ґвалтувати. І ґвалтували.
Жителі розповідали: молоду жінку з дитиною зґвалтували настільки, що нещасна померла. Дитина знепритомніла, тому подумали, що вона померла: переступили – пішли. Потім люди знайшли дитину, віддали до лікарні.
Вони кажуть, що прийшли звільняти Україну від нацистів? Вони з наших колгоспів повивозили всю техніку. У Херсоні вони побачили такі будинки, про які вони, росіяни, могли лише мріяти. Я запитую себе: кого вони прийшли звільняти? Від кого?
На наших очах витягували поранених дітей із зруйнованих будинків – із ранами від уламків.
«Тепер я не можу в Рені знаходитись...»
-Як людській психіці витримати всі ці страхіття?
— Я був до цього готовий. Я розумів, куди їду. Але все ж таки мене вразило те, як страждають мирні люди. Військовий він розуміє, куди йде і навіщо йде. Він повинен розуміти, що може загинути, що його сім'я може залишитися без годувальника. Але в цій війні страждає мирне населення – ось це не дає спокою.
-Кажуть, що з фронту люди повертаються іншими…
— Вибухами нас не потрясти. У мене четверо дітей, але я сам напросився в зону бойових дій. Дякую, дружина мене підтримує. Я розумів, куди їду. А тепер… Тепер я не можу тут, у Рені, перебувати в той час, коли там комусь важко. Я не можу ходити до барів-ресторанів, на гуляння. Думаю, що я поїду ще туди.
-Жага адреналіну?
— Ні. Коли я відпрацював два місяці і повертався до дому, було таке відчуття, що зраджуєш когось. Там залишалися побратими – військові, нацгвардійці. Там ми бачили людей віком під 60 років. Ми жартували з них: «Діду, тобі нудно з бабкою вдома?» А він відповідає: «У мене син воює, він молодий, швидко бігає. А я можу на блок-посту постояти». Там, на фронті, для всіх справа знайдеться. Хтось може машину відремонтувати, комусь треба продукти розвозити або кашу варити. Тому кожен намагається надати свою допомогу. Тому коли їдеш звідти, прощаєшся з мужиками, то хочеться повернутися.
Там зовсім інше ставлення один до одного, починаєш цінувати того, хто поруч з тобою. І тому також хочеться повертатися.
Треба в цьому взяти участь. Я ж працюю в поліції. Ми – воєнізований підрозділ, ми несемо службу. У нас цілий рік тривають заняття: психологічна підготовка, перша медична допомога, ми знаємо, що таке зброя, боєприпаси. Кожен своє завдання має виконувати, а не ховатися десь під ковдрою.
На передовий бійцям тягар не потрібний
— Останнім часом в Україні йде набір до Гвардії Наступу. Формуються вісім підрозділів: «Лють» – перетворити свою лють на зброю; «Буревій» – бригада утилізації російських військових; «Кара-Даг» – піднімемо прапор над Кримом; «Азов» – незламні, нескорені, неспинні; «Спартан» – об нас ламається ворог; «Червона калина» — ворог тліє, де калина червоніє; «Сталевий кордон» — сталевою стіною стоїмо за наш кордон; «Рубіж» — повертаємо законні рубежі країни. І до Гвардії Наступу набирають мотивованих людей. Що, мабуть, дуже важливе.
— Особисто я противник того, щоби туди їхали люди, які не хочуть їхати. Він не готовий – він тільки заважатиме своєю присутністю, він буде лише тягарем для тих бійців, які готові до ведення війни. Було чимало випадків, коли слабкий злякався, загубився, запанікував, інший намагається врятувати товариша від обстрілу – і гине.
Хто не може витримати – для нього є робота тут у тилу. І багато роботи буде після війни.
Але на сьогоднішній день люди потрібні ТАМ. Є здорові бугаї, які мають бути на передовій, але вони ховаються. Роблять із себе фіктивних інвалідів, беруть якісь довідки. Мені дуже хочеться поставити таким «інвалідам» запитання: а якби ці тварюки прийшли до нас, прийшли в дім до твоєї дружини, що б ти робив? Я спитаю просто для себе, щоб зрозуміти. Я вважаю, що у військкоматах можуть працювати колишні воїни, які отримали поранення: без руки чи ноги можна працювати у військкоматі. А всі, хто в строю, мають перебувати ТАМ, із хлопцями, які намагаються захистити свою Україну.
У мене є дружина, мама, донька – у мене є кого захищати. Я був там та ще поїду.
Там усе посипано бойовими патронами
-Валерію, ворога небезпечно недооцінювати: за розбитою ворожою технікою можна визначити, чим воює агресор?
— Не думаю, що в рф є озброєння, яким вони можуть похвалитися. Ми бачили старі знаряддя незрозуміло яких років. Нічого з нового ми не бачили.
-А місцеве населення, при нагоді, ховало зброю в сараях? І як тепер це все зібрати на деокупованих територій?
— Бойовими патронами різних калібрів там все просто посипано. Багато людей, які там залишилися, здавали в поліцію гранати. Один пенсіонер принес автомат, сказав, що в полі знайшов двох наших солдатів, поховав їх, автомат забрав і закопав у сараї. «От, – каже, – українська влада прийшла, я вам зброю видаю і готовий показати могили».
Ми постійно проводили бесіди з місцевим населенням: якщо приховали якусь зброю – здавайте зараз. Як тільки закінчиться війна, незаконне зберігання кримінально карається.
-Напевно, всюди вам доводилося бачити тіла загиблих, які не було кому заховати?
— Бувало і таке. Якось ми стояли на блок-посту в одному з селищ, де довго йшли бойові дії – від нього залишилася, можна сказати, одна назва. З місцевих мешканців — лише 17 пенсіонерів. Вікна целофаном затягли – і якось виживали. Підійшла на блок-пост жінка та розповідає, що ще з квітня її брат, який служив у штурмовій бригаді, не виходить на зв'язок. Його товариші по службі розповідали, що його БМП, бойова машина піхоти, не виїхала з селища. А мій товариш по службі, хлопець-нацгвардієць із місцевих, каже: «Я знаю, де стоїть розбите згоріле БМП, ходімо подивимося». Ми пішли з ним. Зазирнули у машину: на місці водія – останки людини. І жінка зрозуміла, що то її рідний брат.
Є трупи, що лежать у полях, у лісосмугах. Впевнений, що їх там дуже багато, адже там людська нога не ступала з початку бойових дій.
В одному із населених пунктів місцеві жителі показали склади колишнього олійного заводу: під час окупації туди звозили з полів бою мертвих та поранених. Потім приїжджала машина із червоним хрестом, поранених вивозили. А мертвих складували, потім вивозили та закопували у полях. Росіяни знаходили трактористів, змушували їх викопувати величезні ями. А влітку, коли почалася спека, почали приїжджати два крематорії на колесах.
-Напевно, у тій місцевості вся земля порита вибухами, окопами?
— Так. Вони, як кроти, накопали там укріплень. У нас як заведено: ми риємо траншеї, накриваємо колодами, зверху землею присипається. А «визволителі» нори робили, вкопувалися в землю. Деякі навіть двері собі вставляли металопластикові – знімали в будинках у людей. У великих норах – крісла, килими, меблі. Херсонщина під окупацією була довго – то вони натягали людського добра. Проходили ми місцями їх проживання – там закрутки, консервація. У людей з підвалів виносили, тягали до себе в окопи.
У будинках, де солдати рф квартирувалися, — бардак: все розбито, розламано, приведено в непридатність. І написи на стінах: «Гарний хохол — мертвий».
Бесіду вела Антоніна Бондарева
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
