Коли ти режисер за покликанням, твої актори підкорюють Голлівуд.
Чи може провінційна самодіяльність стати кузнею професійних кадрів для театру і кіно? Так, якщо за справу береться така людина, як Галина Дюріс, художня керівниця Обласного центру національних культур у м. Рені. Під її впливом відбувається справжнє диво трансформації, коли сором’язливі діти стають впевненими дорослими, а дорослі нарешті дозволяють собі бути собою. Про свій власний творчий шлях ми попросили розповісти Галину Дюріс напередодні Міжнародного дня театру, що відзначався 27 березня.
Актори з пісочниці
— Скільки пам’ятаю своє дитинство, я завжди була режисером, — розповідає пані Галина. — Поки інші діти ліпили в пісочниці паски, у мене в голові народжувалися п’єси – драматичні, кумедні, казкові. На сусідських дітлахів я дивилася як на акторський склад. Я розписувала ролі, роздавала кожному слова, і починалося: ми збирали декорації по сараях, зі старих простирадл, робили костюми з маминих штор та суконь. На репетиціях я була таким собі маленьким Станіславським і вимагала від друзів чи то справжніх сліз, чи то шекспірівської драми в голосі, демонструвала, як вони це мають робити. Для мізансцен я підбирала музику – все було серйозно. Коли постанова була готова, збиралися мешканці всіх навколишніх домів на прем’єру. Дорослі завжди раділи нашим спектаклям та аплодували.
Практика дорожча за дипломи
У дев’ятому класі я прийшла в Будинок культури до Зої Ніколаїді, що вела драматичний гурток. Я закохалася в її хист, а вона — у мою здатність перевтілюватися в будь-кого. Мені давали головні ролі, запевняли в таланті — і батько повіз мене поступати в Кишинівський інститут культури.
Підготувалася я на совість, але комісія відійшла від регламенту і попросила виконати молдовську пісню. Я не передбачила такого повороту — і у Молдові мене навіть не допустили до екзаменів.
Повернулася я додому і пішла до начальниці відділу культури Євгенії Мозер. Вона мене на сцені неодноразово бачила, тому відразу прийняла на роботу інструктором. Наступного року я взяла реванш — вступила до Одеського училища культури на режисерський факультет. Оце була моя стихія! Я вчилась з величезним задоволенням і отримала Червоний диплом.
Я прийшла з ним гордо в той самий Кишинівський інститут. Але навчання у виші розчарувало: Одеське училище з його шаленою практикою дало мені значно більше, ніж інститут, де нас «навантажували» теорією. В той період я вже працювала художнім керівником Клубу залізничників, де на сцені виступали машиністи, працівники технічного відділу депо, старшокласники школи № 1 — ото в мене були артисти!
Життєві негаразди — приводи для жартів
Коли Клуб закрили, я пішла в Ренійську школу №6 педагогом-організатором — і це був самий цікавий період мого життя.
Дітей у ті часи було чимало — по кілька паралелей. Разом із класами ми готували вечори, ранки, тематичні заходи. Свої сценарії я почала наповнювати ще й віршами власного авторства. Особливо наша шкільна родина полюбляла влаштовувати «Клуб веселих та кмітливих» між командами учнів та вчителів — у залі завжди був аншлаг.
То були часи, коли в Україні почалися віялові відключення світла, а зарплату затримували на довгі місяці. Проте в школі світло було завжди — і ми бігли на репетиції. Життєві негаразди ставали лише приводом для жартів.
Я безмежно вдячна директорці школи Ганні Дьяконовій, яка зібрала талановиту команду педагогів і в усьому нам сприяла.
Пам’ятаю, як після шостого уроку всі учасники вистави збиралися, аби вивчити менует для «Попелюшки», де була сцена балу. У нинішню епоху ґаджетів я просто не можу уявити, щоб школярі отак завзято розучували менует разом з вчителями та грали у різноманітних виставах.
Таланти розквітають з «Соняшником»
Згодом мені запропонували очолити Обласний центр національних культур у Ренійському районі. Нам виділили приміщення колишнього дитячого садка, де все було розбите, ми грілися біля «буржуйки». Проте на цій посаді я пропрацювала недовго: де ви бачили творчу людину, яка була б водночас і вправним господарником?
Я й досі працюю в цій установі культури, але на посаді художнього керівника та очолюю театральний колектив «Соняшник».
Починали ми з постановок на Масляну та Івана Купала. Згодом ставили на сцені «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці» і навіть створили спектакль за мотивами рок-опери «Біла ворона» Юрія Рибчинського: образ Жанни д’Арк, як символ жертовності та внутрішньої свободи, є надзвичайно актуальним у наші часи.
Юнак, який в моєму спектаклі грав роль нареченого Жанни Д’Арк, сьогодні — уявіть собі! — вже працює в Голівуді. Починав там із масовок, але поступово піднімає планку все вище. А виконувач ролі Короля зараз навчається в Академії кіномистецтва у Києві.
У мене нема слова «натхнення»…
Серед моїх вихованців є юнаки та дівчата, які вступили на акторські факультети. Вони дзвонять, дякують, а я пишаюсь ними. Але я працюю не лише з дітьми — створюю ролі й для дорослих, людей найрізноманітніших професій, які прагнуть розкрити свої акторські здібності.
Мене часто запитують: «Як ти пишеш сценарії? Мабуть, приходить натхнення?» У мене немає такого слова — натхнення. Якщо в мене є чистий аркуш паперу та олівець, якщо я поставила собі певну мету, то я обов’язково напишу новий сценарій. Я просто це знаю.
На адресу Галини Дюріс звучать комплементи після кожної вистави. Раді й самі актори, серед яких — співробітниця «Укрпошти» Ірина Дергачова:
— Для мене театр під керівництвом Галини Дюріс — це натхнення, адреналін та цілюще джерело. В одній із вистав мені довелося грати одразу дві ролі — Баби Яги, яка танцювала канкан, та Курочки Ряби, що носилася зі своїм єдиним яйцем. Я зіграла безліч ролей. Галина пише чудові п’єси, і, як режисер, дає нам, дорослим самодіяльним артистам, можливість додати щось від себе, часом навіть експромтом. Тому ми просимо: «Галю, пиши ще!»
Про виставу «Біла ворона», що відбулась два роки тому у Ренійському центрі культури і дозвілля, нагадає репортаж на каналі «Новини Рені»:
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
