Чому зустріч подруг була одна, і лише десять хвилин?
Мешканка міста Рені Олена Вакарчук та мешканка Бухареста (Румунія) Дойна Будімір листуються 63 роки. За цей час вони бачилися один раз, зустріч тривала лише десять хвилин.
Ця історія почалася в 1962 році, коли Олена Вакарчук (у дівоцтві Сари) навчалася в Ренійській школі №4, де викладання велося молдавською мовою.
— До класу прийшла вчителька зі списком адрес і запитала, хто хоче переписуватися з однолітками з Румунії? — Згадує Олена. — Я взяла адресу Дойни Опріш.
— Якою ж мовою ви переписуєтеся? І який шрифт використовуєте – латиницю чи кирилицю?
— Я завжди писала листи своєю рідною молдавською мовою, яка дуже схожа на румунську. Тільки румунська, на мій погляд, елегантніша. Наприклад, до жінок вони звертаються «доамна», тобто пані, а молдавани говорять «цаца», тобто «тітка». Відповідно, до чоловіків у Румунії звертаються з приставкою «домнул» — пане, а в нас говорять «бадя Костя», «бадя Санду».
Щодо шрифту, моя подруга Дойна пише латиницею, проте для мене це не проблема, адже у школі я вчила французьку мову. До того ж французька, румунська, молдавська – це одна романська мовна група. Я пишу листи до Румунії кирилицею. Дойна трохи знає російську мову – і прочитати не складає труднощів. Взагалі я вважаю так: якщо люди дійсно хочуть зрозуміти один одного, не має значення якою мовою вони спілкуються.
-Про що було листування у вашому дитинстві?
— Ми писали одна одній про шкільні події, вирізали з журналів фотографії артистів та обмінювалися ними. Любили купувати кольорові листівки із зображеннями міст – і також обмінювалися. Мені подобалося розглядати будинки та проспекти румунських міст. У нас теж міста красиві – я надсилала Дойні листівки з видами Одеси та інших міст.
-До розвалу Радянського Союзу в місті Рені завжди «ловилося» румунське телебачення — ви його дивилися?
— Звичайно. А ще мені дуже подобалася радіопередача із румунськими піснями. Я чекала її з нетерпінням і записувала ці пісні, у мене був цілий зошит. Якось Дойна мені надіслала платівку з румунськими піснями.
-Про що було ваше листування вже у дорослому житті?
— Ми виходили заміж, у нас народжувалися діти – і цим ми, звичайно, ділилися. Одна з моїх улюблених фотографій Дойни де вона молода мама з маленьким синочком на руках. Він уже дорослий чоловік, який працює на міжнародних авіалініях. Коли 2008 році він був в Одесі, попросив батьків приїхати на зустріч із ним. Назад вони вирішили їхати через Рені – Дойна захотіла знайти мене.
Як зараз пам'ятаю: стоїть у дворі невідома мені жінка і питає: «Ти мене не впізнаєш? — «Ні, вибачте, не впізнаю». – «Я – Дойна». – «Знаєш, ти в моєму уявленні зовсім інша – молода, з довгим чорним волоссям та маленькою дитиною на руках. Я зараз тобі покажу твою фотографію».
Дойна дуже здивувалася, що в мене збереглися всі її фото. У молодості вона переїжджала з міста Галац до Бухаресту, і якимось чином усі фотографії дитинства та молодості в неї загубилися. Мій син сфотографував весь архів і по Вайберу відправив Дойні — вона була дуже рада, що все вдалося відновити.
-Виходить, ви зберегли архів своєї подруги! І як же відбулася ваша єдина зустріч?
— Дійна з чоловіком так поспішали, що нам не вдалося навіть чаю випити. Єдине, що я встигла, зібрати їм у дорогу продукти – вони з самої Одеси практично нічого не їли, а шлях ще мав довгий.
-А ви не намагалися за ці роки з'їздити до Румунії, щоб побачитись з подругою?
— А як же! У 1980 році мені дісталася профспілкова путівка до Румунії та Болгарії, і я почала збиратися. У ті роки і в Румунії, і в СРСР люди жили скромно: Дойна попросила привезти їй кролячу шапку. Окрім цього, я приготувала кілька коробок кишинівських цукерок.
У ті роки потрапити за кордон було непросто. Перед поїздкою усю нашу групу зібрали в Одесі, де інструктували. Говорили, що ми повинні триматися групами і поводитися чемно, тому що представляємо Радянський Союз, про країну судитимуть за нашою поведінкою.
Ще більше мене інструктував удома чоловік: «Не смій там ні з ким розмовляти – за вами стежитиме КДБ (комітет державної безпеки)». Він так мене налякав, що я забула взяти адресу Дойни, яку заздалегідь написала на окремому аркуші паперу. Коли вже приїхали до Румунії, я виявила, що адреси нема. Дійна нещодавно змінила місце проживання – я ще не запам'ятала нову адресу. Від досади я так плакала! Адже я так готувалася до цієї зустрічі.
-Напевно, зараз під час листування ви вже використовуєте сучасні засоби зв'язку?
— Іноді, мені в цьому допомагає син, а подрузі – донька. Нещодавно Дойна по Вайберу надіслала групове фото, і я звернула увагу, що всі жінки набагато старші за неї. Я спитала – хто це? Вона розповіла мені свою сумну історію.
Виявляється, її дядько був заарештований та розстріляний як ворог народу. Дойна мені пояснила: «У вас був Сталін, а у нас — Чаушеску». Потім заарештували й батьків Дойни, кинули їх до в'язниці. Її мама була на четвертому місяці вагітності, так що Дойна народилася у тюремних катівнях. Цю історію вона дізналася від мами через багато років, коли стала дорослою. І тепер жінки, які були у неволі, раз на рік збираються – це було фото подруг на нещастя.
Дойна запитала, чи не постраждала моя сім'я під час політичних репресій? Мої батьки ны, а ось моя рідня по лінії мами – так. У повоєнні роки їх підняли та відправили до Сибіру. Дозволили повернутися до Молдови лише після розвінчання культу Сталіна, але заборонили з'являтися у рідному селі. Тож в історії у нас багато чого перегукується.
-Ви плануєте таки побачитися зі своєю подругою?
— Мені цього дуже хотілося б! Я мрію, що Дойна приїде до мене на кілька днів – і ми наговоримося за все життя.
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
