«У нього був талант дружити з людьми...» — Антон Ланецький.
З точністю до грама
Я добре пам'ятаю першу зустріч із Михайлом Бойком, хоча з того часу минуло, напевно, років тридцять.
Того дня ми з колегами з районної газети «Придунайська іскра» поверталися з рейду колгоспними фермами, і до кінця робочого дня вирішили заскочити на риборозплідник колгоспу імені Чапаєва, що неподалік Орлівки – була інформація, що господарство почало зариблення озера.
Це був жовтневий день: в обід ще було тепло, але спускалося сонце, і ставало все холодніше.
Суворі рибалки в гумових комбінезонах підігнали до берега спеціальним неводом малька, черпали сеголетку і висипали в спеціальні ящики, зважували їх і відправляли рибку в бочку. Біля терезів стояв молодий чоловік у бежевій ветровці, і записував цифри в зошит. Причому, що мене здивувало, записував не лише кілограми, а після коми ще й грами. Він уже списав кілька аркушів у стовпчик — і це тільки сьогодні. Михайло пояснив, що зариблення триває вже третій день, і він тут присутній як представник державної екологічної служби. Після завершення робіт він має поставити свій підпис в акті.
Михайло почав розповідати, наскільки важливо правильно зарибляти озеро. І розповів багато цікавої інформації про підводний світ Придунайських озер.
Знання в галузі природи та екології у нього були унікальними – мабуть, чимало прочитав, причому, із задоволенням. Тоді інтернету не було, «загуглити» було неможливо – треба було шукати спеціальну літературу в бібліотеках, конспектувати.
...Холодувало, вітер посилювався. Робота рибалок наближалася до завершення. Ми вже зробили світлини, зібрали інформацію. Репортаж, як кажуть, був у кишені, збиралися їхати. У машині було місце, ми запропонували Михайлу підкинути до міста.
— Дякую, але я маю бути тут до кінця, — відповів він на пропозицію.
— Так там кілограмів двадцять ще буде, і все, — глянула я у невод. – Кілограмом більше, кілограмом менше, коли рахунок йде на тони… Можна ж округлити. Ви потім чим до Рені діставатиметеся? Он і хмара насувається, зараз ще як ливане.
— Дякую, як-небудь дістануся. Мені не звикати. Я ще маю з останньою машиною до озера з'їздити: маю бачити, що сьоголетку випустили у водойму.
Я потім не раз переконувалась у тому, що Михайло Бойко – це людина принципова: що б там не було, а він ні на яку угоду зі своєю совістю не піде.
Корову тримали, на полювання ходив
Людям із совістю жилося непросто. Для іншої людини посада інспектора-еколога могла бути прибутковою, але Михайло Бойко ніколи у шкіряній куртці, як інші начальники, не ходив.
Михайло жив на зарплатню. Його дружина працювала вчителькою. І було у них з Маргаритою п'ятеро дітей!
Якось не стрималася, спитала, як вони виживають? «А ми корову тримаємо: молоко, сир, сметана у дітей завжди є...», — відповів Михайло.
Не беруся стверджувати, а тільки здогадуюсь, що приємною підмогою до столу були й здобичі Михайла на полюванні.
— Михайло дуже швидко навчився стріляти і був влучним мисливцем, — розповідає його товариш по товариству мисливців та рибалок Віктор Єжов. – Він завжди був душею нашої компанії.
— Особливо любив Михайло ходити на зайця, – згадує голова громадської організації Георгій Вєрєнжак. – Він, звичайно, ходив і на птаха, і на кабана, але полювання на зайця – це завжди колективне полювання. Михайло із задоволенням спілкувався і проходив полями десятки кілометрів. Він не тільки сам був дуже витривалим, але й умів усіх підбадьорити кумедною мисливською байкою чи жартом. Якийсь час Михайло Бойко працював у нас єгерем і свої обов'язки виконував сумлінно. Взагалі він дуже любив природу і мав унікальні знання. Коли ми вирішували те чи інше питання щодо діяльності товариства мисливців та рибалок, міг дати слушну пропозицію, аргументувати її – і ми брали думку Михайла Петровича за основу.
З Михайлом Бойком не можна було «вирішувати питання»...
— Михайло Петрович — дуже справедлива і вимоглива людина, працюючи інспектором, потім єгерем, він завжди відрізнявся принциповістю, — продовжує розповідь про товариша Віктор Єжов. – Це зараз на відповідальних постах повно безхребетної та безпринципної мразі, яка заради грошей здатна на все. Я багато років працював у правоохоронних органах, багато знав, і можу сказати: я не маю даних, що Михайло хоч одну копійку взяв. Він не йшов на угоди із совістю. Він затримував браконьєрів із великими партіями риби, складав протоколи. І вам жодна людина не скаже, що з Бойком можна «вирішувати питання». З ним неможливо було «вирішувати». Він, коли був при виконанні службових обов'язків, навіть не приймав запрошення сісти за стіл, свій «тормозок» з торби діставав – настільки був педантичним. А ще я знаю Михайла – як чудового інженера-будівельника. Адже він будівельний інститут закінчив. Коли сім'ї було важко з грошима, Михайло їхав на заробітки за кордон – він проектував будівництво, і в цій сфері теж виявив себе висококласним фахівцем.
На журналістській ниві
Останніми роками Михайло Бойко працював кореспондентом у газеті «Избирком». Журналістикою він почав займатися вже в зрілих роках, і новий напрямок давався, як на мене, непросто. Але Михайло з властивою скрупульозністю вчився, вникав, працював.
Головна тема «Избиркома» – робота органів місцевого самоврядування, депутатів. І якщо ми, журналісти, у радах бували періодично, то Михайло Петрович відвідував кожне засідання всіх депутатських комісій. Як журналіст, він копав глибоко – вивчав законодавство, вникав у кожне питання.
Якщо критикував депутатів за погану чи недостатню роботу, то ця критика була по суті, підкріплена фактами, а на правду не можна ображатися.
Багато жителів міста Рені та Ренійської громади можуть щось своє згадати про Михайла Петровича. Вчителі Ренійської школи №3, наприклад, можуть розповісти, як він брав участь у вихованні своїх онуків. Коли онуки пішли до школи, він ходив забирати їх після уроків: від третьої школи до магали, де вони жили, – шлях неблизький, треба було дітей супроводжувати. А дорогою дідусь завжди цікавився, як минув день, умів дати слушну пораду. Для своїх дітей та онуків Михайло Петрович завжди був і другом, і надійною опорою.
— У нього був талант дружити з людьми, — зазначив екс-главлікар Ренійської лікарні та мисливець Антон Ланецький. — Наше суспільство та наша громада зазнали великої втрати.
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
