Вперше в історії Рені церкву очолює жінка

Мішель Потхітер: «Коли мій брат дізнався, що я повертаюся до Рені, він сказав: «Ти добре подумала? Мені здається, в Україні скоро буде війна…»

…Нещодавно, у серпні пасторка Ренійської церкви «Світло світу» Мішель Потхітер відлучилася на місяць до Німеччини – щоб побачитися з уже дорослими дочкою та сином. Як прийнято в сім'ї місіонерів, здійснили утрьох маленький вояж, відвідавши Італію, зустрівшись із друзями у Франції. Мішель як завжди викладала фотографії у соціальних мережах – все її життя на долоні.

А у Рені знову хвилювалися – чи повернеться вона до України, де триває широкомасштабна війна? У скромне прикордонне містечко? У будинок на вулиці без асфальту? А раптом не повернеться?

Повернулася! Її зустрічали на кордоні з квітами, обіймали та цілували. І від щастя плакали разом, ніби не бачились цілий рік.

 

Вона писала ім'я на піску…

27 років минуло відтоді, як у Рені – маленьке та депресивне містечко на Дунаї – приїхали місіонери з ПАР дружини Окерт та Мішель Потхітер. Крім служінь вони почали реалізовувати соціально значущі проекти.

Враховуючи те, що багато родин опинилися у складних життєвих обставинах, відкрили реабілітаційний центр для дітей «Райдуга», який працює за принципом дитячого садка. Усі витрати на його утримання церква взяла на себе.

Пізніше для школярів старших класів Потхітери придумали проект «Love Reni», тому що місто має майбутнє тільки тоді, коли його люблять.

Для людей з інвалідністю церква «Світло світу», залучаючи численних волонтерів, щорічно проводить вечір «Вечір Сяйва» (Night To Shine).

Минулого року, коли родина Потхітерів поїхала ненадовго до ПАР відвідати літніх батьків Окерта, трапилося горе гірке: пастор захворів ковідом, і медикам не вдалося його врятувати.

Мішель щодня виходила на берег океану, писала на піску ім'я коханого, яке стирали хвилі, що набігали. Вона плакала, плакала, плакала.

— І в мене було лише одне рішення: я вже не повернуся до Рені. Я не зможу увійти до будинку, де більше немає Окерта, – розповідає Мішель про свої гіркі дні. – Я не повернуся, бо без нього буде важко, бо він усе робив, він брав відповідальність на себе, а я йому у всьому допомагала. Я навіть не знала, як відкрити візу до України – подібними питаннями завжди займався чоловік.

Але як же Рені?.. Як же соціальні проекти церкви «Світло світу»? Невже все піде прахом?

Потрібен був лідер, який міг би продовжити проекти Окерта. І вихід був лише один – на чолі церкви мала стати Мішель.

— Якоїсь миті Господь тихо сказав моєму серцю, що Він хоче, щоб я повернулася в Україну і продовжувала працювати. Продовжувала те, що ми починали разом з Окертом, те, що вела наша велика команда. Господь у моєму серці сказав, що Він буде поруч і мені допоможе.

Мішель отримала благословення Церкви в Центуріоні, Південна Африка (Highway Church Centurion).

— З Біблії ми знаємо про велику роль жінок: Цариця Естер, яка запобігла винищенню свого народу, пророчиця Девора, через яку Бог відкривав ізраїльтянам свою волю. У сучасному світі в деяких країнах ми бачимо приклади, коли християнську церкву очолює жінка з лідерськими якостями – і її успішно очолює. Такі приклади є у ПАР, зокрема, у нашій церкві Highway.

 

Вона поїхала до країни, яка стояла на порозі широкомасштабної війни

Дізнавшись про рішення Мішель повертатися до Рені, а це був початок 2022 року, її рідний брат сказав: Ти добре подумала? Мені здається, в Україні скоро буде війна…» І додав: «Але я вірю, що в тебе, Мішель, все вийде».

Війна? Їхати з дітьми до країни, де буде вона?

— Я вирішила: якщо буде завгодно Богу, Він відчинить мені всі двері до України. І вони були відчинені.

Після приїзду Мішель відразу почала організовувати «Вечір Сяйва», який пройшов на найвищому рівні. А за два тижні Україна прокинулася від страшної новини: війна, широкомасштабна війна...

За кілька днів у прикордонній Ренійській громаді вишиковувалися кілометрові черги біженців – жінки, літні чоловіки вивозили своїх дітей до Молдови, Румунії і далі – Європи. Люди бігли, прихопивши найнеобхідніші речі. І на дорозі, під вогким вітром, часто можна було бачити парафіян церкви «Світло світу», з якими була пасторка, – вони роздавали гарячі обіди, бутерброди, воду. Мішель, громадянка іншої країни, могла виїхати з України із сім'єю в будь-яку хвилину. Але вона лишалася.

Незабаром на зв'язок із Мішель почали виходити всі її друзі та знайомі за закордоном із одним питанням: як ми можемо допомогти? І невдовзі до Рені потягнулися машини з гуманітарною допомогою з ПАР, Румунії, Англії. Активісти церкви зустрічали, розвантажували, розподіляли, перенаправляли у найгарячіші точки України. Будинок Мішель часом скидався на гуртожиток – у неї зупинялися закордонні друзі, які вирішили прийти на допомогу народу України.

А потім у Рені почали з'являтися родини переселенців. Люди влаштовувалися, де могли. Для переселенців команда на чолі з Мішель організувала гарячі безкоштовні обіди. Ця робота ведеться досі.

— Пам'ятаю чоловіка, який прийшов вперше на обід: коли перед ним накрили стіл, він просто заплакав над тарілкою супу, приготовленою по-домашньому... — розповідає про біль свого серця пасторка. — До нас приходила жінка з маленькими дітьми трьох, п'яти та восьми років. Вона розповідала, що цілий місяць прожила з дітьми у підвалі. Я не уявляю, як це можливо. Щоб принести дітям воду чи їжу, треба було вибігати надвір, де стріляли. Для них було щастям просто вмитися.

 

Вона не планує щогодини – залишає час на сюрпризи від життя

— Мішель, церква «Світло світу» не тільки несе Слово Боже. У вас ще бізнес – кафе, банкетна зала, «Універмаг». У вас є громадська організація «Шлях до життя», дитячий центр «Райдуга», який продовжує працювати. Як з цим справляєтеся?

— У нас команда. У кафе багато років працюють люди, яким я довіряю, вони намагаються бути найкращими. В «Універмазі» також працюють досвідчені люди – вони просто продовжують робити те, що робили раніше. Якщо виникають якісь питання, ми разом збираємось та вирішуємо. Одноосібно я не вирішую питання — тільки спільно. Усі вміють один одного слухати, працюємо у єдності – це так легко! Адже найголовніше для нас – це стосунки.

На кожному напрямі є свої лідери. Є люди, які працюють у дитячому центрі «Райдуга», у громадській організації «Шлях до життя». У нас у церкві є група для підлітків, яку ми називаємо «Зона 3D»: дорослі проводять ігри, бесіди. Є група молоді зі своїми лідерами: вони ходять до спорткомплексу, організовують пікніки, спілкуються, ведуть здоровий спосіб життя. Є група людей похилого віку, у яких теж є свої лідери. І всі ми – команда.

-Я спілкувалася з вашими друзями, вони сказали, що ви дуже делікатна керівниця. Цей підхід складніше – простіше стукнути кулаком по столу.

— Якщо керівник/ниця підвищує голос, значить, не може контролювати свої емоції, значить це слабка людина — і люди відразу втрачають повагу. Якщо виникають розбіжності, треба розуміти: людина не проти мене, вона просто не розуміє ситуацію, отже, їй треба ще раз пояснити. І завжди з коханням. Якщо ми починаємо діяти без кохання, все зруйнується. Якщо ми любимо інших людей як самих себе, то все вийде.

-Більшість християнських церков очолюють чоловіки. А якщо говорити про православні та католицькі церкви – то виключно чоловіки. Чи не відчуваєте ви дискомфорт?

— Ні, навпаки, я бачу, що всі намагаються допомогти мені.

-Під час роботи над соціальними проектами ви спілкуєтеся з міським головою, з працівниками соціальних служб. Чи позначається на вирішенні питань те, що Ви жінка?

— Ні, я відчуваю підтримку, зокрема міської влади. Вони бачать скільки років ми тут працюємо, бачать скільки ми зробили, і наше прагнення продовжувати. Спільну роботу ми будували багато років. Вони любили Окерта і тепер підтримують мене. Я дуже вдячна за це.

-Як ви, пасторко, розподіляєте свій день? Він із ранку до ночі розписаний?

— На кожен день є певні плани. Наприклад, сьогодні ми проводили ранок у дитячому садку, а надвечір ми матимемо служіння для молоді. Решту часу я не планую, бо щодня приносить сюрпризи: хтось дзвонить, хтось хоче зустрітися з якогось питання. Якщо планувати щогодини, на «сюрпризи» часу не залишиться. Щодня починаю читати Біблію. Якщо на початку дня я не спілкуюся з Господом, то цей день просто не ладнається. А вечорами, після вечері, сиджу за комп'ютером – дивлюся пошту, відповідаю на листи, працюю з документами – зазвичай до першої години ночі.

 

Вона щодня збирає сім'ю за одним столом

-А скільки часу вдається приділити своїм дітям?

— У нас у сім'ї є правило всім разом сідати за стіл. Це погано, коли всі розбігаються у своїх справах, набігаючи хапаючи бутерброди. Треба хоча б раз на день, а краще два-три, всією сім'єю сідати за один стіл. Перед трапезою ми разом молимося, потім спілкуємося, діти розповідають про свої справи, спілкуємось, жартуємо. Я дуже рада, що діти люблять одне одного, вони ніколи не сваряться між собою. Бо не бачили, щоб батьки колись лаялися.

-Ви періодично викладаєте відео, як усією родиною вранці вітаєте іменинника, подаєте заздалегідь приготовлені сюрпризи — і на підготовку теж знаходите час!..

— Так, кожна дитина повинна у свій день народження відчути особливу увагу, що вона була довгоочікуваною, те, що ми всі її любимо. Приємні сюрпризи – обов'язково. Вони різні. Це може бути подорож до найближчого міста, це може бути пікнік або улюблений торт.

— Скільки мов ви знаєте та якими спілкуєтесь?

— Рідний південноафриканський, ми говоримо на ньому в сім'ї. Знаємо англійську, російську, трохи німецьку та голландську. Два старші сини вже одружені з ренійськими дівчатами: коли вони поруч, переходимо на російську чи англійську.

-Роки йдуть, ми стаємо старшими. Мішель, як ви уявляєте свою щасливу… ні, не старість, а мудрість?

— Я думаю, що ніколи не зможу оселитися в будиночку на березі моря, стежити за собою та збирати мушлі. Я не зможу жити лише для себе. Я готова служити Господу стільки, скільки він дасть мені життя. Звичайно, мені буде приємно бути ближчими до своїх дітей. Але насамперед я буду там, де мене хоче бачити Господь. Якщо Він з Рені мене відправить до Китаю, Індії в будь-яке інше місце, я буду слухняною.

-Мішель, буває, що ви плачете? Від втоми, образи?

— Так, звичайно буває, що я дуже втомлююся. І дуже сумую за Окертом. Я можу ввечері перед сном плакати, а вранці прокинутися зі світлом та радістю в серці. З такою радістю, яку відчуває лише дитина, якій сказали: Ми скоро їдемо на море!. Це захоплення очікуванням чогось хорошого. І я гадаю: звідки це почуття? Адже в мене немає ніяких особливих планів, все просто йде своєю чергою. І я розумію, що в ці хвилини радості Бог близький до мене як ніколи.

-Що найважче для вас у житті?

— Найважче?.. Я сумую за Окертом. А коли є проблеми, вони швидко вирішуються, бо є підтримка команди.

Антоніна БОНДАРЕВА

Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.