Захисник з міста Рені з позивним «Мамай» — про бої під Авдіївкою, і не лише.
Страшна новина про широкомасштабну війну застала мешканця Рені Юрія Джабінського у Буковелі. Він, моряк, відпочивав на курорті із дружиною після чергового рейсу. Відразу зібрали валізи – і додому.
Усі їхали на захід, подружжя Джабінських – на схід. 25 лютого Юрій вже був у військкоматі.
Йому, батькові чотирьох дітей, на той момент було 52 роки.
Сім’я розуміла: вчинити інакше чоловік і батько не може.
На позиціях просто жили
— У мирні часи я був підприємцем, тримав причали, займався рибою, — розповідає свою історію учасник бойових дій Юрій Джабінський. – Коли у 2013 році прийшла не дуже добра влада, і на підприємців почався пресинг, я був вимушений закрити бізнес. Був на майдані — від початку до кінця. А потім, щоб годувати сім’ю, почав ходити у рейси.
Доброволець з міста Рені потрапив у 68-й окремий стрілецький батальйон, який перший рік війни тримав позиції на Чорноморському узбережжі між Очаковом і Миколаєвом. Ворог стояв на протилежному березі, на Кінбурнскій косі.
— Це теж «ноль», хоча прямих бойових зіткнень не було, — каже захисник України з позивним «Мамай». – Обмін артобстрілами – от це постійно. Ми тримали позиції, щоб ворог не пішов через лиман. Ми облаштували собі бліндажі та на позиціях просто жили, не ходили у тил на відпочинок. У нашому батальйоні більшість бійців була у зрілому віці, 50+. Як у кіно: «в бой идут одни старики». Всі були налаштовані на перемогу.
Впевнений, що ми могли стояти на цих позиціях і до сьогодення, але ворог почав активні дії на Сході України, і у січні 2023 року наш батальйон терміново було відправлено під Авдіївку.
Додались інфаркти, інсульти і обмороження
Обстановка тут, каже Юрій, була зовсім іншою. З неба падало все, що тільки є на озброєнні Росії. Ворог йшов у атаки – хвиля за хвилею.
— Але найстрашніше – то були морози мінус двадцять і нижче, — каже наш захисник. — До морозу звикнути неможливо. Якщо молодий воїн стомився до нестями, якось закутався, впав і заснув, то ми, літні, – ну ніяк. І тут ми відчули, що вік має значення. В багатьох бійців зрілого віку не витримувало здоров'я: інсульти, інфаркти, загострились інші вікові захворювання — в кого що. На додаток травми, поранення, ще й обмороження.
Дядько, йдіть додому…
— Я потрапив у госпіталь після близького вибуху – в мене відняло руку, перестала працювати легеня, — продовжує свою історію мешканець Рені. — Спочатку думав, що відійду і — знову на позиції. Але не відпускало. У Дніпрі прооперували, встановили в хребет імпланти. У шпиталі дізнався, що наш батальйон розформували — вже не було кому виходити на позиції, чимало побратимів загинули.
Після лікування і реабілітації я приїхав у іншу бригаду. Зустрів там своїх хлопців, що вижили, яких теж перевели. Зрадів, що зустрів. Пішов з ними на позицію, але із-за імплантів не міг навіть вдягти шолом і бронежилет. Хлопці несли мій бронік, уявляєте? Зрозумів, що я вже не боєць. Мав надію, що переведуть у тилову частину, як обмежено придатного. Просився. Але лікарі казали, що не має сенсу – через місяць-два знову потраплю у шпиталь. ВЛК мене визнала непридатним, казали: «Дядько, йдіть додому».
Артем Варсан був бойовий
В місті Рені, як і в інших населених пунктах України, є Алея слави. Серед загиблих захисників — юний Артем Варсан. Біля портрету цього юнака Юрій завжди зупиняється.
— Ми стояли разом під Очаковом, — розповідає Юрій. – Артем з початку був у моєму підрозділі, я був його командиром. Дуже гарний хлопець був – налаштований, бойовий. Коли нас перекинули під Авдіївку, він першим пішов на бойовий пост. Ми ще не знали місцевість – снайпер влучив в Артема. Нажаль.
Що про війну розповідати дітям?
Після війни у кожного – особиста боротьба з посттравматичним синдромом. Юрій каже, що ще довго воював у снах, і вдячний дружині, що розуміла і заспокоювала.
— Під Авдіївкою, на мій погляд, моральна витримка була сильніша у літніх людей. Психічно самі уразливі були молоді хлопці, — розповідає Юрій Джабінський. — От я з ними прослужив півроку, ми разом жили у бліндажі, на позиції ходили. Але коли ми попали вже в Авдіївку, то людина мінялась за два дні. Тобто я знав одну людину, а через два дні це була інша. Навіть лице мінялось. Ні, вони не те що «ломались», вони мінялись. Це страшно розповідати. Трошки відволікусь від теми. Коли ми були дітьми, до нас часто приходили ветерани другої світової, розказували нам про війну. Приходили постійно одні й ті самі. А у нас серед сусідів був один дід, весь покалічений такий, боєць з окопу. І ми вирішили: позвемо дядю Васю, хай він розповість нам про війну. Коли ми прийшли до нього, він нас обматюкав, казав: «Хай НКВДісти розказують, як вони воювали».
Тоді ми його не розуміли, я його не розумів. Поки сам не потрапив на війну.
— Пам'ятаю, якось ми з хлопцями були на короткому відпочинку, сиділи та міркували: ось, братику, закінчиться війна, позвуть тебе до школи – і що ти учням розкажеш? – продовжує Юрій. — Що ти бачив навкруги відірвані руки?.. Що тіла вбитих розтаскували дикі собаки і навіть свині? Що розповісти про наших захисників? Як місяцями живуть у землі? Якщо трохи затишшя, яму вирів, вхід якось закрив, окопну свічку запалив. Сам чорний від копоти, кашляєш, але радієш, що принаймні нуль градусів. Так ось, що про війну розповідати дітям?
Маршруток на «ноль» має бути більше
Але війна триває, армія продовжують боронити країну.
— Вони боронять свою сім’ю, вашу сім’ю, щоб діти мали можливість спокійно вчитись, — каже Юрій. — Ми повинні бути вдячні цим людям — їм дуже тяжко морально і фізично. Треба допомагати – донатити.
Так, держава забезпечує армію необхідним, але на війні все одноразове. Наприклад, тепловізор коштує 150 тисяч, а від вибуху він струсився і все – викидай. Щодня виходять з ладу автомобілі, одяг. Держава не може кожен день дати тебе нове.
От зараз вже є протимінні берці: вони коштують дорого, але зростають шанси зберегти здоров’я, життя.
В Ізмаїлі є хлопець з мого батальйону, якого звільнено за віком, його позивний «Батя». Він там з хлопцями скооперувався та збирає допомогу на фронт – речі, гроші тощо. В них курсує так звана «Маршрутка но ноль». Вважаю, що таких маршруток повинно бути якомога більше.
Повне інтерв’ю з Юрієм Джабінським – на каналі «Новини Рені».
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
