Дивовижне перевтілення Лариси Сербінової, яка на пенсії заговорила іспанською.
Усе життя вона берегла мовчання, приховуючи за буденністю справжній океан почуттів. Сьогодні Лариса Сербінова (на фото справа) — не просто колишній фармацевт. Мешканці Рені слухають поезію пенсіонерки, затамувавши подих: рядки ллються то солов’їною українською, то раптом спалахують співочою іспанською, захоплюючи слухача зненацька. Напередодні Міжнародного дня поезії, що відзначаємо 21 березня, у Ренійському історико-краєзнавчому музеї відбувся творчий вечір пані Лариси. А згодом ми зустрілися з Ларисою Петрівною, аби розгадати таємницю її запізнілого, проте такого яскравого творчого злету.
Перше кохання та соціальна прірва
— Ларисо Петрівно, пригадуєте свій перший вірш? Дозвольте вгадаю: причиною було перше кохання?
— Саме так. Усе почалося з Миколки — однокласника, до якого я плекала ніжну симпатію. Якось він подарував мені збірку «Вибране» Олександра Блока, залишивши лаконічний напис: «Просвіщайся!». Спершу творчість Блока мене зовсім не зачепила. Проте почуття до хлопця змушували знову і знову розгортати ту книжку, аж поки поезія нарешті не відгукнулася в моєму серці.
На жаль, нашій симпатії не судилося перерости у щось більше через соціальну прірву. Хоча за радянських часів декларували рівність, насправді вона була ілюзорною. Моя мама — проста робітниця «Зеленгоспу» — самотужки підіймала трьох доньок на мізерну зарплату, вирощуючи квіти в оранжереях для міських клумб. Родина ж Миколки належала до вищого соціального щабля, і його батьки категорично були проти навіть нашого спілкування. Я гостро переживала цю несправедливість, від якої раніше потерпали й мої старші сестри. Від болю я плакала, а потім написала свій перший вірш, присвячений йому. І знаєте — стало легше.
Дитинство під світлом портових прожекторів
— Нещодавно в Рені пройшов ваш перший творчий вечір. Пройшов на одному диханні, ніби це був не дебют, а виступ досвідченої артистки. Звідки така впевненість перед аудиторією?
— Це виховано з дитинства. Моя перша вчителька, Світлана Дмитрівна Кричевська, часто просила мене вийти перед класом і виразно прочитати вірш. Її уважний погляд надихав мене. Пізніше вчителька словесності Марія Яківна Острікова зачитувала уривки з моїх творів як зразок — і я намагалася писати ще краще.
На щастя, тоді було заведено дарувати книги. Так у моїй бібліотеці з’явилися Джек Лондон, Федір Достоєвський та інші класики. А ще були мамині казки на ніч... Коли я подорослішала, ми запровадили власну традицію: я читала вголос художні твори для мами й сина.
Ми жили дуже скромно, тож навчилися радіти дрібницям. У моєму дитинстві нашою найбільшою розвагою були прогулянки берегом Дунаю. Ми з сестрами чекали сутінків, коли в порту Рені вмикали прожектори. Їхнє сяйво відбивалося у хвилях — наче горіли мільйони бенгальських вогнів.
Чому голос музи затих на десятиліття?
— Чи продовжували ви писати у дорослому віці?
— Майже ні. Але під час навчання в медичному училищі моєю однодумицею стала викладачка хімії Ірина Сергіївна Кущ — надзвичайно ерудована жінка, яка обожнювала творчість Андре Моруа. Ми годинами дискутували про літературу. Коли я присвятила їй вірш, вона благала мене: «Будь ласка, не покидай писати!».
Але згодом життя змінилося. Поруч не лишилося людей, які б підтримували цей вогонь. Навпаки, мені казали, що поезія — це марна трата часу, яка «нічого не варта». Побутові проблеми та життєві негаразди затягнули мене, і голос музи затих на довгі роки.
Болгарський диплом та право жінки бути особистістю
— Ви так тонко відчуваєте слово — чому ж обрали фармацію?
— Моя бабуся була відомою повитухою, тож медицина була у нас у крові. Я мріяла про інститут, але через відсутність фінансової підтримки з боку сім’ї (для студентки вона вкрай потрібна), була змушена вступити до училища. Навчалася старанно, отримувала стипендію і за два роки здобула фах. Згодом зрозуміла: це був Божий промисел.
— Проте пізніше ви все ж здобули філологічну освіту в Болгарії, у Софійському університеті. Як це трапилося?
— У 27 років я палко закохалася в болгарина і поїхала за ним на його батьківщину. Щоб розуміти коханого, я почала наполегливо вивчати мову і зрештою вступила до університету імені Святого Климента Охридського на спеціальність «Перекладач». Проте особисте життя дало тріщину.
Попри розлучення, я пишаюся тим, що здобула цей диплом. Я відкрила для себе болгарську літературу, зокрема геніальну Єлисавету Багряну — для мене її творчість глибша за Ахматову чи Цвєтаєву. Я завжди шукала в літературі жіночі голоси, щоб зрозуміти, як вони транслюють свої емоції.
Світ поезії довго належав чоловікам, бо суспільство вимагало від жінки мовчання. Наприклад, у мусульманському світі, з погляду якого, ми, українські жінки, «неправильно виховані»: маємо бути лише тінню чоловіка, але маємо власну думку і прагнемо самореалізації.
Тому для мене таким важливим є приклад Габріели Містраль, яка виборола своє право на почуття і стала нобелівською лауреаткою.
Вірш замість подарунка
— Чому після розлучення ви не залишилися в Болгарії?
— Я була там «чужинкою» — іноземкою з Радянського Союзу без громадянства. Мій маленький син страждав на тяжку форму астми, я не могла вийти на роботу, бо він потребував постійного догляду. Тому я повернулася в Рені, до мами.
Тут і знадобилися мої знання фармацевта. Я «корегувала» призначення лікарів, аби не зашкодити рідним. Те, що мама, попри хвороби, дожила до 90 років — моя найбільша перемога. Вона була єдиною людиною, яка навчила мене безумовної любові. Пізніше моєю опорою став син.
Ми жили в умовах постійного «домашнього шпиталю» і хронічного браку коштів. Коли синові виповнювалося 14, у мене не було грошей на подарунок. Я запитала: «Можна я подарую тобі вірш?». Відтоді це стало нашою традицією. Тепер він з гордістю читає мої поезії друзям. Власне, мій золотий син і повернув мене на творчий шлях.
Генетичний код та іспанська пристрасть
— Як ви, виростаючи в російськомовному середовищі, змогли повністю перейти на українську в творчості?
— З початком повномасштабної війни син принципово перейшов на українську мову. Я не могла його не підтримати. Спершу бракувало словникового запасу, тож я знову відкрила для себе Стельмаха, Лесю Українку та Кобзаря. Тепер пишу лише рідною мовою. Це мій внесок в українську культуру, адже я живу на цій землі. А ще в мені прокинулися «генетичні записи» батька — вінницького українця.
— Але на вечорі ви декламували ще й іспанською!
— Так сталося, що до широкомасштабної війни мій син поїхав до Іспанії — тамтешній клімат сприятливий для його легень. Він почав працювати та вчити іспанську, здобув сертифікат рівня B2. Хіба ж мама може відставати? А ще вивчення іспанської — це мій спосіб протистояти депресії та самотності під час війни. Я знайшла онлайн-курси з носіями мови, навчаюсь. Я відкрила для себе чудові іспанські пісні. Паралельно заглибилася у вивчення живопису — Еґона Шіле, Ван Гога, Жоржа де Латура. Навіть планую прочитати лекції про них у бібліотеці чи музеї.
«Джерела» сили: коли поезія дарує крила
— Хто сьогодні є вашим колом підтримки?
— Моя поетична родина — літературний клуб «Джерела» під керівництвом Лілії Олєйнік. Це знову Божий промисел. Почалось з того, що журналіст Анатолій Добрянський побачив мій вірш «Дамба» і відніс його у редакцію місцевої газети. Опублікували до Дня міста. Потім була публікація вірша до Дня Дунаю. Мою творчість помітила бібліотекарка Валентина Осадча і запросила на читання. Так я вперше вийшла до публіки. Тепер я не просто пенсіонерка, а активна членкиня клубу. Мені нарешті стало легко, бо я знайшла людей, з якими можу розмовляти мовою поезії.
Антоніна БОНДАРЕВА
Дев'ятий вал
Дев'ятий вал, як буйний божевільний,
Все під собою
Вбив і потопив,
І чайку, що не встигла відлетіти,
До рідних берегів не відпустив.
І там, під товщею води і крові,
Вона від болю змовкла назавжди,
Та Бог із милості великій, чи з любові,
Вустами вітру їй сказав: Зажди!
І вітер, що здіймався над водою,
Разом з уламком щогли чи хреста,
Її жбурнув із силою такою,
Що Бог побачив — чайка воскреса!
Ледь ворухнулись зламанії крила,
А вітер пір'я мокре обсушив,
І дах над нею — монолітна брила,
Від блискавиці й грому захистив.
І в тих маленьких чайчиних зіницях
Маяк життя заблимав, як сигнал,
Що час мені душею пробудиться,
Бо судний день для мене не настав.
Чи довго мені бути в цій пустелі,
Де тільки вітер хмари розганя,
Де від прибою глухо стогнуть скелі,
А чайка крила тягне навмання?
О, час мій вірний!
Просто будь зі мною!
Не дай мені піти у небуття,
Щоб я відчула, як в зранені крила
Із кров'ю повертається ЖИТТЯ!
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
