Ніч перед смертю: що робили солдати з Бессарабії
Про що розповіла загублена медаль «За отвагу»
Передісторія
Під час ремонту в Ренійському історико-краєзнавчому музеї знайшли медаль «За отвагу», що закотилася під диван. Спиляне вушко, емаль, що обсипалася, вся в подряпинах... Чому найвища в нагородній системі медаль, яку дуже поважали фронтовики, оскільки нею нагороджували виключно за особисту хоробрість, виявлену в бою, мала такий жалюгідний вигляд? Ми навряд чи про це дізнаємось. Схоже, з медаллю грали діти, потім хтось знайшов та приніс до музею.
-Ми перевірили: у фондах Ренійського музею ця медаль не значилася, — розповідає директорка Галина Маратаєва, яка працює на цій посаді лише рік. – Ми знаємо, що медалі «За отвагу» були іменними, а номер на тильній стороні проглядався: і ми вирішили дізнатися, чия це нагорода? Самостійно знайти інформацію не змогли, звернулися до спеціалізованого сайту reibert.info. Буквально за кілька днів нам повідомили ім'я та деякі подробиці: цієї нагороди був удостоєний житель села Новосільське Іван Кирилович Волков.
«Краще, ніж я, про нього ніхто не розповість…»
Отже, Новосільське, Волкови… Ми зателефонували очильниці Будинку милосердя Олені Вікторівні Волковій з метою дізнатися, чи не є Іван Волков її родичем? І, на щастя, одразу потрапили «у десятку».
— Іван Волков був братом діда мого чоловіка, — повідомила Олена Вікторівна. – У самого діда Івана (він помер у 2011 році) двоє синів, але один поїхав до Америки, а інший живе та працює у Кишиневі. Тому на схилі своїх років він мешкав у своєму будинку один. Ми з чоловіком та його братом доглядали діда Івана до останніх днів. Тим більше, що він жив близько від нас, через дорогу. Ми завжди разом зустрічали Новий рік та інші свята. Я багато з дідусем спілкувалася, мені було цікаво розпитувати про його життя. Він був дуже цікавою і відомою в наших краях людиною, оскільки шив зі шкурок шапки, кожухи та кептарі. Він мав особливий шов, по якому всі відрізняли руку майстра. Дід Іван навчив мене цьому шву, я навіть самостійно пошила кілька шапок за його лекалами. І краще за мене ніхто про Івана Волкова вам не розповість.
Басмалуца на правому березі Одеру
Коли Бессарабію було звільнено від німецько-фашистських загарбників, і армія рушила очищати від коричневої чуми Європу, чоловіків із наших країв масово ставили під рушницю. Став солдатом і мешканець села Сатул-Ноу Іван Волков. Йому було 19 років.
— Коли він мені розповідав про війну, часто повторював: «Це така страшна справа. Альона, ми ходили такі вошиві…» Дід Іван згадував наступ під Одером (Вісло-Одерську наступальну операцію, під час якої від німецьких військ було звільнено територію Польщі на захід від Вісли та захоплено плацдарм на правому березі Одера, використаний згодом при наступі на Берлин — прим. Авт). На правому березі Одера накопичувалися великі сили для наступу. У підрозділі, де служив Іван Волков, було близько тисячі людей.
Про те, що наступ буде перед світанком, знали всі. І всі розуміли, що при форсуванні річки виживе, у кращому разі, лише половина бійців.
З настанням темряви солдати затихли, мовчки грілися біля вогнища, кожен думав про своє. І раптом тишу розірвали веселі нотки. Солдат, який був родом із Фрікацея, дістав свою музикуцу — губну гармонію, вирішивши порадувати себе на прощання рідною молдавською басмалуцею.
Музика вмить підняла солдатів, серед яких було багато бесарабців, і вони пішли навкруги багаття в молдавську хору. Танцювали сотні людей. Танцювали так, як танцюють лише останній раз у житті!..
Але молдавська хора тривала не дуже довго, примчало командування: «Німці – на тому березі, а ви розкриваєте позиції! Хто зачинщик, зізнавайтеся!» Але ніхто не видав музиканта.
Вирішили з Ніною провести останню ніч разом
— «Дідусю, а що ти робив перед смертю?» — спитала я одного разу нашого вояку. — «А я, каже, роздобув півня. Була в мене в загоні симпатія – медсестра Ніна Бичкова, родом із Білорусії. Симпатична така. Ми розуміли, що завтра нас може не бути. І ми вирішили з Ніною провести останню ніч у своєму житті разом. Я на підводі постелив багато соломи... А до того ми зварили півня. Вирішили так: любитимемося, потім з'їмо півня і підемо з хлопцями танцювати – вони якраз хору завели навколо багаття. Але поки я був захоплений Ніною, хтось із солдатів – адже всі голодні були – з'їв нашого півня. Ми з Ніною тільки посміялися: не можуть ж нам одним цієї ночі дістатись всі задоволення світу».
Після форсування Одера Іван Волков та Ніна Бичкова залишилися живими. Але вони більше ніколи не побачили один одного: медсестру з пораненими відправили до тилу, а Іван пішов у наступ далі, на Берлін. Висло-Одерська операція мала стрімкий характер: протягом 20 діб радянські війська просувалися на відстань 20 — 30 кілометрів на день.
Японська: як аборигени вирішили «освіжити кров»
Після падіння Берліна війна для Івана Волкова не завершилася – війська перекидали на Далекий Схід, Японський фронт, і він воював до вересня 1945 року.
— На тому фронті теж історія у діда трапилася, — продовжує Олена Вікторівна. — Він розповідав про те, що там його примітили аборигени, чи то чукчі, чи то якути, він не розбирався. Але родина була багата, у них було десять юрт. У сім'ї була дівчина на виданні, і родичі вирішили віддати її за красеня-молдаванина. Запропонували йому за одруження дуже хорошу винагороду. На тому, щоб старшина залишився жити в юрті до кінця своїх днів, не наполягали: для них було головне «освіжити кров»: як тільки наречена завагітніє, угода вважатиметься закінченою. Але нічого не вийшло: «Олена, – розповідав мені дід, – наречена була такою смердючою, що я б не зміг. Вони ж не миються, у них у юрті взагалі неможливо було перебувати. Я ледве звідти ноги забрав».
Відомий на всю округу майстер
Іван Волков повернувся до рідного села, на радість своєї родини, живим та здоровим. Кантузія, щоправда, була. Працював водієм у місцевому колгоспі.
— У молодості він був красенем і любив гарно одягатися, — розповідає Олена Вікторівна. — У нього були білі штани на вихід, і він змушував невістку, дружину свого брата, після кожного виходу ці штани прати і ретельно прасувати. Він так її замучив із цими білими штанами, що родичка йому це потім усе життя згадувала.
Настав час – Іван одружився з дівчиною з Болградського району. Валентина Степанівна, його дружина, була медсестрою.
Коли Івану було 32 роки, у них народився первісток. Через два роки народився другий син.
— Іван Волков був дуже відомою у Придунав'ї людиною, бо шив із хутра шапки, кептарі (жилети з овчини, як правило, прикрашені національним візерунком) та кожухи, – продовжує свою розповідь Олена Вікторівна. — Шив із ондатри, лисиці, кролика, з овчини. Шкіри овчини та молодого ягняти здебільшого заготовляли самі, але деякі замовники приносили свої – їх теж дідусь брав та виробляв. Це дуже довгий процес, і він мене всьому навчив. Шкіри приносили вже засипані сіллю, щоби не згнили. У нашого майстра були спеціальні інструменти: він очищав шкіри від солі, стриг і виробляв. Спочатку в спеціальній бочці шкіри замочували з висівками, щоб відокремити бруд. Потім вибілювали розчином вапна. Цю операцію майстер міг повторювати кілька разів, якщо шкіра та хутро залишалися жовтими. Вважалося так: що біліша шкіра, то краще майстер, попрацював на совість. Адже шили кожухи та кептарі хутром усередину. Після ретельного вироблення шкірки ставали м'якими, легко піддавалися крою та шиттю.
Іван Волков завжди тримав марку і пишався тим, що кожен його виріб – високої якості, ніхто не може пред'явити будь-якої претензії. А щоб його продукцію відрізняли, він мав свій особливий ручний шов — іншого такого в жодного майстра не було.
— І цьому шву він мене навчив, — продовжує розповідь Олена Вікторівна. – А вчилася я охоче, бо думала: може, це ремесло і мене прогодує? Але не трапилося: у наш час не носять хутряні шапки, кептарі та кожухи. Їх ще можна побачити десь у горах Західної України, в Румунії, але в наших краях усі перейшли на легкі синтетичні утеплювачі... А у діда замовлень було дуже багато. Його поважали і за якість, і за обов'язковість: якщо сказав, що замовлення буде готове за три дні, то слово завжди тримав. А це було нелегко, адже треба було й водієм у колгоспі час відпрацювати. Зверталися до водія і прості люди, і високі чини – він мав велику повагу.
Іван Кирилович Волков був дуже комунікабельним – знав молдавську, болгарську, російську, розумів польську.
Ще за життя Іван Кирилович дав інтерв'ю газеті «Ренійський вісник», де теж згадував про своє фронтове скороминуще кохання — Ніну Бичкову.
— В останні роки свого життя наш дідусь часто ходив до церкви, причащався, постив. Нехай Бог упокоїть його душу.
Замість післямови
У меморіальному виданні Книга Пам'яті України «Переможці» про Івана Кириловича Волкова зроблено такий запис: «Народився 1925 року, с. Новосільське. Брав участь у боях у складі 1463 р. в.ч. 42206 з жовтня 1944 до вересня 1945 р. Старшина. Нагороджено орд. Вітчизняної війни 2 ст., «За мужність» 3 ст., мед. «За отвагу» та ін. медалями. Помер 20.08.2011 р., похований у с. Новосільське».
Яким чином могла потратити медаль «За отвагу» до музею?
— Цього я не знаю, – каже Олена Вікторівна. – Я навіть не знала про існування цієї бойової нагороди.
Антоніна БОНДАРЕВА
Фото з газети «Ренійський вісник»: Іван Волков (праворуч) зі своїм односельцем-фронтовиком.
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
