«Без неї жоден поїзд не рушав з місця!..»
Добре з прабабусею!
…Сім'я пила на кухні чай і чекала, поки прокинеться представник четвертого покоління. Незабаром малюк Маркуша подав голосок.
Він забіг на кухню і побачив сім'ю в повному складі, з усіх присутніх хлопчик вибрав прабабусю і затишно влаштувався у неї в обіймах.
Маля проспало сімейне потрясіння: ще годину тому саму прабабусю вся родина «відкачувала» від чергового сплеску тиску – вік все частіше дається взнаки.
Сьогодні Ганна Федорівна Зеленєва відзначає ювілей, 80-річчя!
Ганну Федорівну Зеленєву знає півміста: 35 років вона пропрацювала на залізниці, після виходу на пенсію близько 20 років очолювала ветеранську організацію рідного підприємства, понад 30 років співає у хорі ветеранів Будинку культури. А ще вона пише та чудово декламує вірші.
— Якби не донька Оксаночка, мене вже не було б на цьому світі,— каже старша роду і ніжно цілує правнучка у світлу маківку. — Вона про мене дбає. Коли дочка на роботі, поряд онук Сашко, він у нас вже студент: він і тиск мені виміряє, і ліки піднесе. Така увага від кожного члена сім'ї і підтримує мене.
— Мамо, досить! — припиняє «разговорчики в строю» Оксана.
Це у неї професійне: Оксана працює диспетчером у місцевому підрозділі служби порятунку, у неї все чітко, однозначно, по-діловому.
Але лише вона знає, що на серці. Адже старший син – там…
Відповідно у Ганни Федорівни старший онук – там.
А у невістки Надії чоловік – там.
Страшне слово: «на війні» жінки трьох поколінь вимовити не в змозі, вони кажуть – там...
Хвилювання, звичайно, найскладніше перенести голові роду, яку доля від самого народження, всі 80 років, не балувала.
«Я народилася в окопі…»
— Мій батько в роки війни був пожежником, командиром підрозділу, — розповідає ювілярка про сорокові роки минулого сторіччя. – 1943-го року, коли я народилася, наші війська вже наступали. Пожежні йшли слідом за бійцями – гасили, підбирали поранених. За татом десь в обозі рухалася родина. І ось на такому марші 25 січня 1943 року я й народилася. Як мені розповідали, у якомусь окопі.
У дівочості Ганна Федорівна – Шевченко, виросла у Рені. Після закінчення школи поїхала вчитися до Ананьєва на бухгалтера. Там блакитнооку дівчину й побачив солдат Анатолій Зєлєнєв, родом з Астраханських країв, який проходив у місцевій частині службу.
– І квіти, і консерви – що хочеш у мене під вікном було, – сміється Ганна Федорівна. — Але в мене батьки були дуже суворі, мені не дозволяли зустрічатися з хлопцями, а солдатів так я взагалі боялася. Батьки були суворими настільки, що після випускного балу в Ренійському Клубі моряків обидва йшли слідом, коли однокласник проводжав мене додому. Тож Толік довго мене домагався – навіть паркан зносив у будинку, де я на квартирі жила.
— А огорожі навіщо ламати?!
— Бо я не хотіла виходити на побачення. Коли я на відмінно закінчила училище і повернулася додому, Толя — слідом за мною. Він якраз відслужив і не додому поїхав, а до Рені. Та ще одразу маму свою привіз – свататися як належить.
«Це був нещасний випадок…»
Після закінчення училища Ганна три роки працювала у колгоспі села Долинське, а після народження у 1964 році доньки Марини перевелася на роботу до міста. Оскільки у неї був диплом з відзнакою, її одразу взяли ваговою на залізничну станцію, а за кілька місяців направили до залізничного технікуму. Після його закінчення – одразу до Дніпропетровського інституту, навчатися без відриву від виробництва.
Але життя по рівних рельсах йшло у молодої сім'ї не довго:
— Мені було лише 27 років, я заочно навчалася на першому курсі інституту, коли чоловік (він працював механіком у газовому господарстві) на виробництві зазнав тяжкої травми, перелом обох ніг, це був нещасний випадок, — розповідає Ганна Федорівна. – Відновити здоров'я так і не вдалося – чоловік ходив спочатку з милицями, потім із паличкою. Але намагався працювати, хоч важко йому це було. Після аварії він прожив 33 роки – і все життя я з ним його возила до лікарів. Незважаючи ні на що, своїм дочкам Мариночці та Оксаночці дали вищу освіту. За що я своєму чоловікові окремо вдячна (ми поховали його у 2003 році), то це за те, що він ніколи не перешкоджав моїй громадській роботі, навпаки підтримував. Я й у цехкомі, я й депутатом, я й у райкомі партії. Коли працювала на залізниці, ми зібрали хор, де співали близько 90 осіб! А ще я була у редколегії, випускали стінгазети, я писала вірші. З Галиною Василівною Трегуб у Рені жіночий клуб «Современница» організували. А потім я прийшла до хору ветеранів районного Будинку культури. Це завжди була велика родина. Коли відзначали моє 70-річчя, я запросила весь колектив (дякую, діти профінансували святкування). Пам'ятаю, Ніна Сергіївна Самарська, староста хору, весь час повторювала: «Без Ганни Федорівни жоден поїзд з місця не рушав!» А я дійсно після закінчення інституту багато років пропрацювала черговою станції Рені. Мене такий й пам'ятають – із червоним прапорцем на пероні.
Рух у ті роки був дуже інтенсивним. Пасажирські поїзди ходили до Одеси та Кишинева, кілька разів на добу виїжджав за місцевим маршрутом дизель-потяг. А скільки було вантажних потягів!
Незважаючи на всю пильність і дотримання техніки безпеки, нещасні випадки все ж таки траплялися. Чергової по станції неодноразово доводилося бачити, як люди потрапляли під поїзд – хтось із особистої дурості, а хтось і з власної волі зводив рахунки з життям. Таке не стирається з пам'яті. Ганна Федорівна пам'ятає кожного – що і як із людиною сталося.
— Мамо, ну що ти починаєш? — знову припиняє непотрібну розмову Оксана і приносить старий сімейний альбом, де всі фотографії — чорно-білі. — Ну було ж у житті й гарне!
На Дошці пошани
— От портрет мами, який багато років був на Дошці пошани, — з гордістю показує фото ювілярки її дочка. — Знаєте, мене мама багато чого навчила. Її досвід я постаралася передати своїм дітям. Мама навчила визначати пріоритети у житті. Домагатися своїх цілей у житті. Принаймні, не вішати носа, якщо щось не виходить. І відповідати за свої вчинки. А ще мені передалася її любов до землі. Нещодавно ми з чоловіком купили будинок із ділянкою землі – мама там і «пропадает», як би погано себе не почувала.
— Так, мені дуже подобається «колупатися» на землі, — каже Ганна Федорівна. — Був час, коли у нас у сім'ї чотири «фазенди» було – і за «Откормочним», і за Дружбою, і на Пропарці. Які врожаї були, скільки закруток робили!
— Ось на цих городах наша невгамовна мама своє здоров'я і залишила. Коли вже почали боліти ноги, ми лікаря викликали. Він запитує:
— Вона що, ходити не може?
— Ну, чому ж не може? Ходить ще город копає.
— А ви що, хочете, щоб мама швидше копала? – поцікавився лікар.
Ми тиждень потім сміялися.
— Не знаю, як можна не любити землю, – продовжує тему Ганна Федорівна. – Ось незабаром весна почнеться. Крокуси та проліски ось-ось розквітнуть, за ними – гіацинти та тюльпани. Донька 40 кущів троянд посадила. Вони куплять, посадять, а я поливаю!
Як не казати про те, що роботу Ганна Федорівна залишила лише у 76 років. На пенсії вона у вихідні дні підробляла продавцем на ринку. І свій особистий товар мала – возила постільну білизну із Молдови. Незважаючи на протести сім'ї, продовжувала заробляти доти, доки не нагрянула пандемія коронавірусу.
— Зараз я вдома. В'яжу правнучку шкарпетки та шапочки, – розповідає про свої будні ювілярка. – До свят пишу вірші, які присвячую дітям, онукам та близьким друзям.
— А ще наша мама виписує газету «На пенсії», вникає в пенсійне законодавство, правила нарахування субсидій і так далі — і консультує всіх знайомих, — додає Оксана.
Цього дня ми зателефонували старшій дочці Ганни Федорівни Марині, яка багато років тому вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Сербії. Там вона викладає у школі та веде самодіяльний хор. Веде настільки успішно, що колектив нерідко виїжджає на фестивалі за кордон. Марина каже, що саме від мами вона успадкувала потяг до активної громадської роботи.
Онук Сашко зізнався, що, як і бабуся, також пише вірші.
…Ми довго сиділи за чашкою чаю. Ганна Федорівна розповідала про життя – то сміялася, то втирала сльозу.
Як з'ясувалося, тільки одне заняття їй не під силу: вона не може яка деякі літні жінки сидіти і відпочивати на лавочці. Вона завжди знайде собі справу – і вперед!
Постскриптум.
Наша зустріч з ювіляркою відбулася на прохання голови Ренійської ради ветеранів:
— Ганна Федорівна Зєлєнєва багато років працює в активі нашої організації та дуже багато робить, — розповіла Валентина Степаненко. – У неї за плечима цікаве та змістовне життя, вона у нас у громаді – великий авторитет. Бажаємо їй здоров'я та довгих років активного, творчого життя!
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
