«Біль перетворити на силу, а вдячність — на дію», — Ірина Тимошевська.
Декілька місяців тому було створено нову громадську організацію – «Ветеранське серце». ЇЇ очолила Ірина Тимошевська, дружина військового, що став на захист України в 2022 році. Ми попросили Ірину розповісти про цю організацію.
– Ірино, що стало тією «іскрою», яка підштовхнула вас створити організацію?
– Коли твоя родина живе війною — все сприймається інакше. Я бачу, як важко діючим військовим та непросто повернутися до мирного життя тим, хто пройшов фронт. Адже їм необхідно бути почутими, є потреба в гідній реінтеграції, в розумінні, що після повернення ти не «зайвий».
Я зсередини знаю, як важко родинам військових знайти підтримку й розуміння. Саме з цього болю і любові народилась ідея створити «Ветеранське серце». Хотілось об’єднати людей, які розуміють одне одного без слів, і зробити все можливе, щоб ніхто не залишався сам на сам із пережитим.
– Хто зараз, на початку, у вашій команді?
– Наша команда невелика, але надзвичайно щира й вмотивована. Це дружини військових, ветерани, діючі військовослужбовці, мати військового, який нещодавно звільнився з полону, волонтери, які вже не один рік допомагають армії. Усі ми об’єднані спільною метою — створити в громаді систему підтримки, де кожен ветеран і кожна родина відчуватиме себе потрібними.
– Кого ви хочете об’єднати у ГО «Ветеранське серце»?
– Ми відкриті для всіх, хто дотичний до теми війни — ветеранів, військових, членів їхніх родин, родичів військовополонених, безвісти зниклих Захисників та загиблих Героїв, волонтерів, людей, яким не байдуже. Бо ветеранська спільнота — це не лише ті, хто воював, а й ті, хто щодня чекає, підтримує, переживає біль.
В нас налагоджена співпраця із фахівцем з супроводу ветеранів, спеціалістами Бюро правничої допомоги. Але нашій команді потрібен психолог, звісно який спеціалізується на роботі з військовими та членами їхніх родин.
– Якщо сформулювати місію організації в одному реченні — якою вона буде?
— Біль перетворити на силу, а вдячність — на дію, і разом лікувати серця захисників України.
– Які найскладніші бар’єри ви зустріли на старті?
— Оформлення документів для мене не був складним. В нашому ЦНАПі державний реєстратор Тетяна Насирова надала мені всебічну підтримку в процесі реєстрації. Недовіру ми теж не відчували і сподіваюсь, що ніколи не будемо.
Єдиний бар’єр – це відсутність фінансів та ресурсів. Але ми віримо, що щирість нашої мети приверне потрібну підтримку.
– Як ви плануєте залучати ветеранів, які не схильні до громадської активності?
– Через довіру. Ми не нав’язуємося, а пропонуємо — зустрітись, поговорити, підтримати. Часто людям потрібно просто знати, що їх чекають і розуміють. Будемо створювати заходи, тренінги, зустрічі з психологами, неформальні події, щоб показати: ветеранська спільнота — це місце, де тебе приймуть таким, яким ти є. Важливо, щоб ветеран знав: «Ветеранське серце» – це місце, де його приймуть і допоможуть, коли він буде готовий.
– Чи відчуваєте ви, що між ветеранами і «цивільними» все ще існує психологічний бар’єр?
– Так, і це природно. І він буде ще більше нарощуватися, на жаль.
Поки хтось живе найкраще життя — життя військових та їхніх родин стоїть на паузі. Вони живуть у нескінченній фазі очікування. А ще відчувається фаза втраченого життя — повноцінного, родинного, яке не купиш і не компенсуєш.
Причини бар’єрів: цивільні асоціюють військових із насильством або психічними розладами; дозволяють собі казати Захисникам або членам родини такі фрази: «ми вас туди не відправляли», «а що твій каже — коли закінчиться війна?», «твій ще не збирається додому?», «Він сам обрав», «Ну зате гроші маєш», «Не всі створені для війни», «повернуться звідти контужені та агресивні».
У цих фразах — знецінення й викривлення дійсності. Вони стирають роки служби, втрати й біль, який не вимірюється грошима. Вони не обирали, а взяли відповідальність…
Це велика різниця. І ця відповідальність має бути розподілена між усім суспільством, а не між тими, хто зрозумів, що вибору немає.
У деяких військових є відчуття відчуженості, непотрібності, беззмістовності життя після повернення. Люди, які пережили війну, бачать світ по-іншому. Для них близькими стають побратими, адже тільки вони можуть зрозуміти переживання один одного. А цивільні їх не розуміють.
Ще однією причиною бар’єрів є байдужість і втома суспільства. Коли війна триває довго, люди починають менше говорити про тих, хто зараз на передовій, менше думати про тих, хто повернувся. Військові дуже болісно сприймають той факт, що цивільні знецінюють їхні вчинки, їхню боротьбу та перебування у надважких умовах, вважають Героями тільки тих, хто загинув. Тобто військові не втомились, а цивільні втомились… Це якийсь нонсенс.
Нам важливо це змінити — нагадати, що наші захисники потребують людського тепла, підтримки, можливостей.
– Як медіа можуть допомогти формувати правильне сприйняття ветеранів?
– Медіа мають показувати не лише історії героїзму, а й людські історії — про життя після війни, про пошук себе, про маленькі перемоги.
Ветерани — це не лише ті, хто воювали, а й ті, хто сьогодні вчать дітей, відкривають бізнеси, волонтерять. Медіа повинні висвітлювати історії успішної реінтеграції, показувати їхні таланти, нові професійні шляхи. Формувати образ гідного, сильного, повноцінного члена суспільства.
– Яка роль місцевої громади у реінтеграції військових?
– Величезна. Бо саме громада зустрічає ветерана після війни. Саме тут ветеран починає нове життя. Громади повинні бути готові: мати фахівців, створювати умови для зайнятості, підтримувати ветеранський бізнес, ініціювати спільні проєкти. Справжня реінтеграція починається на рівні вулиці, школи та сусідів. Від того, як ми приймемо ветерана, залежить, чи захоче він залишитися, працювати, творити тут. Ми маємо створювати можливості, підтримку і просто людське тепло.
– Чи бачите ви перспективу співпраці з бізнесом або міжнародними партнерами?
— Абсолютно! Бізнес може запропонувати робочі місця, підтримати ветеранські проєкти, долучитись до соціальних ініціатив. Міжнародні партнери можуть поділитися найкращими світовими практиками ветеранської політики та надати грантову підтримку. Ми активно відкриті до такої співпраці.
– Якщо б ви могли змінити одну річ у системі підтримки ветеранів — що б це було?
— Я б змінила підхід до гідності та поваги. Це має бути фундаментальна цінність на всіх рівнях. Вся система — від медичної комісії до соціальних служб — має працювати з безумовною повагою до людини, яка захищала країну, а не створювати нескінченні перепони. Мінімум бюрократії, максимум уваги та поваги.
– Про що вам хочеться, щоб люди говорили після цієї розмови? Що зробили?
— «Ветеранське серце» — це не лише про ветеранів. Це про всіх нас.
Хочу, щоб після цієї розмови кожен замислився: що я можу зробити для тих, хто зараз воює, або вже повернувся. Це може бути щось просте — слово підтримки, дзвінок родині військового, участь у соціально важливих ініціативах (розповісти про хвилину мовчання і що потрібно почати з себе)
І найголовніше. Я розумію, що багатьом страшно і ніхто не хоче йти на фронт. Це природньо. Тому робіть все можливе для хлопців, які на фронті. Збирайте медикаменти, одяг, та інші необхідні речі, донатьте на збори, яким довіряєте, дзвоніть своїм знайомим військовим і питайте чи потрібна їм якась допомога.
Не всі народжені для війни, але ми всі живемо у війні! І ми живі завдяки захисникам.
Тому фраза «Якщо не на фронті, то для фронту» — це гасло, яким повинен керуватися кожний.
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
