Ветеран педагогічної праці Олена Маргаза (Айтовська) розповіла про те, якою була школа на «балканах».
Завтра, 24 грудня, відзначає свій день народження вчителька Ренійської школи №4 Олена Дмитрівна Маргаза (Айтовська). Напередодні особистого свята ми побували в неї в гостях, щоб згадати історію унікальної свого часу молдавської школи, яка почала працювати у повоєнні роки.
Спочатку було лише чотири кабінети
– Я була однією з перших випускниць середньої школи №4, – розповідає Олена Дмитрівна. – У ті повоєнні роки у нашій школі викладання велося лише однією мовою – молдавською. Тут навчалися у старших класах юнаки та дівчата з Лиманського, Долинського, Орлівки та Плавні. Деякі з них жили у Рені у родичів чи знайомих, але більшість – в інтернаті, який розташовувався у будівлі нинішнього відділу освіти. Також були старшокласники із Припрутських сіл – Кислиця-Прут та Слобозія Маре.
Коли я почала вчитися, це було відразу після війни, школа мала всього чотири кабінети. Вже пізніше добудовували кабінети ліворуч та праворуч. Пам'ятаю, коли я повернулася до рідної школи після закінчення Тираспольського педінституту, урочисто відкривали кабінет хімії. А потім ще добудували частину будівлі, яка йде вздовж стадіону.
Молдавський знали всі
— Спочатку викладання велося лише молдавською мовою, і лише наприкінці шістдесятих з'явилися класи з російською мовою навчання. Дирекція школи поставила мене перед необхідністю читати математику не лише у молдавських, а й у російських класах. Я дуже добре запам'ятала свій перший російський клас, де навчалися Віталік Григор'єв, Саша Гродецький та інші. Пам'ятаю, пояснюю біля дошки нову складну тему і посеред уроку раптом усвідомлюю, що непомітно перейшла на молдавську. Але діти навіть оком не моргнули! Вони продовжували слухати і все розуміли. На наших «балканах» молдавська був найходовіша, більшість мешканців спілкувалися молдавською. Згодом я вже легше переходила з однієї мови на іншу. А зараз у свої вісімдесят років із «хвостиком», уявіть собі, вчуся викладати математику ще й українською – коли до мене приходять учні «підтягнути предмет».
Від катера – до городу
З яскравих спогадів історії молдавської школи – власний катер, що стояв у дворі, та вантажний автомобіль.
— Не лише хлопці, а й дівчата проходили водіння, – згадує вчителька. — Пам'ятаю, як я сіла за кермо, відволіклася на секунду — і машина опинилася в кюветі, — сміється Олена Дмитрівна. – Катер використовувався для загальношкільних походів на природу. За штурвалом був один із випускників нашої школи, який відучився у морехідці. Катер ходив Дунаєм: ми вантажили в нього продукти харчування та намети, коли вирушали з дітьми на відпочинок під Новосільське. Дітям подобалися такі походи.
А ще школа мала власний обладнаний географічний майданчик, і учні вели щоденні спостереження за кліматом. Також школа мала великий город, який обробляли самі учні під керівництвом педагогів.
Нікого не «тягла за вуха»
Олена Дмитрівна була суворим учителем і класним керівником, проте намагалася не робити в щоденниках записів червоним чорнилом.
– Коли на зорі своєї педагогічної діяльності я проходила практику, зі своїм наставником відвідувала сім'ї учнів, – розповідає Олена Дмитрівна. — Пам'ятаю, пішли до хлопчика, який потворно поводився на уроках і погано вчився. Його батьки запросили нас за стіл, запропонували чаю, ми спілкувалися, а учень сидів на грубці, забившись у куток – чекав, коли йому влетить від освітян та батьків. Однак мій старший колега жодного поганого слова про хлопчика його батькам не сказав. І тоді для себе я зробила висновок: не треба батькам розповідати про витівки дітей у школі, треба самостійно вирішувати такі проблеми.
Олена Дмитрівна читала математику і була в оцінках принципова. Якщо відмінник не витягував на п'ятірку, то ніколи її не отримував — вона нікого «не тягла за вуха».
– Неодноразово працювала у комісії, яка перевіряла контрольні роботи претендентів на медалі, – згадує педагог. – Якось трапилася робота з помилками, за які належала «трійка». Цю оцінку ми й поставили, хоча уявляю, який це був удар для відмінника, його вчителів та батьків. Пам'ятаючи, що моїх учнів хтось колись теж оцінюватиме, я не могла дати поблажки.
Поживемо — побачимо
У період широкомасштабної війни школа №4, яку сьогодні перейменовано на Ренійську гімназію №2, через відсутність укриття змушена «квартирувати» в інших приміщеннях.
Як складеться її доля далі, залежить від багатьох чинників. Однак молдавська школа та її унікальні вчителі, які читали свої предмети двома мовами, дорогі всім її випускникам.
На знімку: Олена Маргаза (Айтовська) зі своїм першим класом, який вона випустила 1967 року.
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
