Жива історія: у «молдавської школи» був навіть катер, який ходив Дунаєм

Ветеран педагогічної праці Олена Маргаза (Айтовська) розповіла про те, якою була школа на «балканах».

Завтра, 24 грудня, відзначає свій день народження вчителька Ренійської школи №4 Олена Дмитрівна Маргаза (Айтовська). Напередодні особистого свята ми побували в неї в гостях, щоб згадати історію унікальної свого часу молдавської школи, яка почала працювати у повоєнні роки.

Спочатку було лише чотири кабінети

– Я була однією з перших випускниць середньої школи №4, – розповідає Олена Дмитрівна. – У ті повоєнні роки у нашій школі викладання велося лише однією мовою – молдавською. Тут навчалися у старших класах юнаки та дівчата з Лиманського, Долинського, Орлівки та Плавні. Деякі з них жили у Рені у родичів чи знайомих, але більшість – в інтернаті, який розташовувався у будівлі нинішнього відділу освіти. Також були старшокласники із Припрутських сіл – Кислиця-Прут та Слобозія Маре.

Коли я почала вчитися, це було відразу після війни, школа мала всього чотири кабінети. Вже пізніше добудовували кабінети ліворуч та праворуч. Пам'ятаю, коли я повернулася до рідної школи після закінчення Тираспольського педінституту, урочисто відкривали кабінет хімії. А потім ще добудували частину будівлі, яка йде вздовж стадіону.

Молдавський знали всі

— Спочатку викладання велося лише молдавською мовою, і лише наприкінці шістдесятих з'явилися класи з російською мовою навчання. Дирекція школи поставила мене перед необхідністю читати математику не лише у молдавських, а й у російських класах. Я дуже добре запам'ятала свій перший російський клас, де навчалися Віталік Григор'єв, Саша Гродецький та інші. Пам'ятаю, пояснюю біля дошки нову складну тему і посеред уроку раптом усвідомлюю, що непомітно перейшла на молдавську. Але діти навіть оком не моргнули! Вони продовжували слухати і все розуміли. На наших «балканах» молдавська був найходовіша, більшість мешканців спілкувалися молдавською. Згодом я вже легше переходила з однієї мови на іншу. А зараз у свої вісімдесят років із «хвостиком», уявіть собі, вчуся викладати математику ще й українською – коли до мене приходять учні «підтягнути предмет».

Від катера – до городу

З яскравих спогадів історії молдавської школи – власний катер, що стояв у дворі, та вантажний автомобіль.

— Не лише хлопці, а й дівчата проходили водіння, – згадує вчителька. — Пам'ятаю, як я сіла за кермо, відволіклася на секунду — і машина опинилася в кюветі, — сміється Олена Дмитрівна. – Катер використовувався для загальношкільних походів на природу. За штурвалом був один із випускників нашої школи, який відучився у морехідці. Катер ходив Дунаєм: ми вантажили в нього продукти харчування та намети, коли вирушали з дітьми на відпочинок під Новосільське. Дітям подобалися такі походи.

А ще школа мала власний обладнаний географічний майданчик, і учні вели щоденні спостереження за кліматом. Також школа мала великий город, який обробляли самі учні під керівництвом педагогів.

Нікого не «тягла за вуха»

Олена Дмитрівна була суворим учителем і класним керівником, проте намагалася не робити в щоденниках записів червоним чорнилом.

– Коли на зорі своєї педагогічної діяльності я проходила практику, зі своїм наставником відвідувала сім'ї учнів, – розповідає Олена Дмитрівна. — Пам'ятаю, пішли до хлопчика, який потворно поводився на уроках і погано вчився. Його батьки запросили нас за стіл, запропонували чаю, ми спілкувалися, а учень сидів на грубці, забившись у куток – чекав, коли йому влетить від освітян та батьків. Однак мій старший колега жодного поганого слова про хлопчика його батькам не сказав. І тоді для себе я зробила висновок: не треба батькам розповідати про витівки дітей у школі, треба самостійно вирішувати такі проблеми.

Олена Дмитрівна читала математику і була в оцінках принципова. Якщо відмінник не витягував на п'ятірку, то ніколи її не отримував — вона нікого «не тягла за вуха».

– Неодноразово працювала у комісії, яка перевіряла контрольні роботи претендентів на медалі, – згадує педагог. – Якось трапилася робота з помилками, за які належала «трійка». Цю оцінку ми й поставили, хоча уявляю, який це був удар для відмінника, його вчителів та батьків. Пам'ятаючи, що моїх учнів хтось колись теж оцінюватиме, я не могла дати поблажки.

Поживемо — побачимо

У період широкомасштабної війни школа №4, яку сьогодні перейменовано на Ренійську гімназію №2, через відсутність укриття змушена «квартирувати» в інших приміщеннях.

Як складеться її доля далі, залежить від багатьох чинників. Однак молдавська школа та її унікальні вчителі, які читали свої предмети двома мовами, дорогі всім її випускникам.

На знімку: Олена Маргаза (Айтовська) зі своїм першим класом, який вона випустила 1967 року.

Антоніна БОНДАРЕВА

Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.