Сергій Строя – про «курку, яка несе золоті яйця», про колектив та «молоду» команду, про СК «Водник» та гуртожиток.
У першій та другій частині інтерв'ю з директором ДП «РМТП» Сергієм Строєм йшлося про результати роботи підприємства у 2023 році, про перспективи його розвитку.
Проте успіх – це колективна робота. Про колектив, соціальні об'єкти і долю «курки, яка несе золоті яйця», – у заключній частині нашого інтерв'ю.
-Сергію Костянтиновичу, наскільки реальна передача СК «Водник» міській громаді, про що вже йдеться довгий час?
— Дуже актуально і реально, ми всі етапи пройшли. І я зараз з упевненістю говорю, що немає перешкод для передачі спорткомплексу місту. Хоча в нашому житті буває все — згадаємо «Майстра і Маргариту», де «Аннушка уже разлила масло…»
Днями голові громади Ігореві Плєхову я написав листа з проханням підтвердити, що разом із об'єктом будуть прийняті на роботу і люди, які там працюють. В усній формі Ігор Вікторович погодився: хто ж там ще працюватиме.
Давайте чесно: спорткомплекс давно працює на місто. Хто хоче займатися, той і ходить у спортзал, а не лише портовики. І для дітей проводять змагання. За логікою порт міг би стягувати плату за це, оскільки несе витрати на утримання спорткомплексу.
Справа в тому, що ДП «РМТП» — портовий оператор, як всі: ТОВ «Рені Лайн», ТОВ «Агро-Рені» та інші. Скільки соціальних об'єктів вони утримують у місті? Жодного. А законодавство України говорить про те, що для портових операторів умови мають бути однакові. Що ж це за рівні умови, якщо наше підприємство мільйони має витрачати на «Водник» та гуртожиток?
А ще у нас дві бази відпочинку були. Ту, що на Чорному морі, вдалося здати в оренду і ми не несемо витрати. Минулого року вдалося у процесі малої приватизації продати базу відпочинку «Моряк», що на березі озера Кагул. Те, що раніше могли назвати криміналом, наразі це в рамках законодавства.
Спорткомплекс «Водник» — такий самий «вантаж». Прикро, що останніми роками він часто простоює, а місто його зможе використати повною мірою.
Навантаження для нас ще гуртожиток. Там практично люди живуть, як у своїх квартирах.
-Портовий гуртожиток також планується передати місту?
— Ми хочемо, але там є інші проблеми. Наприклад, там загальний лічильник, за яким ми оплачуємо електроенергію, а потім стягуємо гроші з мешканців. Хтось платить, а хтось ні. А у міськраді кажуть: нехай кожен встановить собі лічильник – тоді ми приймемо гуртожиток. Але не кожен хоче персональний лічильник.
Як би там не було, а в гуртожитку ми упорядкували укриття. Там були жахи: підвальне приміщення не експлуатувалося десятки років. Сміття вивезли, пофарбували.
Повертаючись до теми рівних умов для всіх портових операторів — їх немає. Якщо приватній фірмі потрібен, наприклад, навантажувач, це питання вирішується по одному телефонному дзвінку і перерахунку. А державне підприємство має передбачити у фінансовому плані, провести через «Прозоро», через тендери, а це мінімум два з половиною місяці. Можливо, через такий час навантажувач вже не потрібен. Ми об'єктивно далеко не в рівних умовах із приватними портовими операторами.
— Останнім часом розпочалися процеси приватизації малих портів – Усть-Дунайськ, Білгород-Дністровський. А що Ренійський порт?
— Коли я працював в Ізмаїлі, йшлося про його концесію. Це – тривала оренда державних об'єктів. Я знаю, хто виступав ініціатором, то були іноземні компанії. Два роки «перемелювали» цю тему. Але сьогодні про Рені не йдеться. Усть-Дунайськ – так, він вже управляється фондом Держмайна, тобто приватизація на фініші, вже відомий бенефіціар – той, хто виграв конкурс, кому порт належить.
— Втім, якщо сьогодні Ренійський порт приносить сотні мільйонів бюджету, то це вже курка, яка несе золоті яйця.
— Так. Але, знаєте, я сам себе запитую: коли мені було легше працювати? Коли доводилося зводити кінці з кінцями, щоб зберегти порт? Коли треба було проводити скорочення, аби вистачало грошей на зарплатню? Чи зараз, коли чистий прибуток та податки обчислюються сотнями мільйонів? Так от, у мене немає однозначної відповіді.
Тоді я прокидався серед ночі і не міг заснути від думок – як вчасно виплатити зарплатню? Тепер теж прокидаюся і думаю про чергове судове провадження, в якому йдеться про те, що нібито ми на користь якихось приватних структур позачергово поставили судно під завантаження. Читаєш – нісенітниця: порт ще в 2013 році розділений, а вони не розуміють, що ці питання вже не входять до компетенції керівництва ДП «РМТП».
Ви правильно сказали про курку, яка несе золоті яйця. Як би там не було, а сьогодні ДП «Ренійський морський торговельний порт» дає результати, якими можуть похвалитися одиниці. Миколаївські порти, їх там декілька, не працюють, а були дуже потужними. Не працює Херсон, не працює Ольвія. Одиниці працюють, а кількість силових структур та всіляких контролюючих органів побільшало!
Зараз в мене сильні заступники. У моїй команді Валерій Бабенко, Віктор Мєркулов, Юрій Піщало. Усі вони – люди пенсійного віку, проте досвідчені фахівці, які пропрацювали у порту Рені все своє життя. Часто повторюю: я та моя «молода» команда… У мене новий заступник з економіки Зубрич Ігор Олександрович, теж професіонал із великим досвідом керівної роботи.
У Рені важко знайти професійного економіста, юриста. Як не знайти професійного зварювальника, кваліфікованого слюсаря, представників інших робітничих професій. Багато хто свого часу виїхав на заробітки за кордон. Я навіть звертався до деяких пенсіонерів із проханням повернутися на роботу, але зазвичай відповідали: «Ми своє вже відпрацювали».
-У статистиці пройшла інформація про те, що у 2023 році середня зарплата в порту склала 35 тисяч гривень. А яка середня зарплата у ДП «РМТП»?
— Якщо говорити про держпідприємство, то помилилися небагато. За підсумками 2023 року, з урахуванням премій, вийшло навіть трохи більше.
-Чи відчуває ДП «РМТП» дефіцит кадрів? Якщо так, то яких спеціалістів не вистачає?
— Коли я був призначений на посаду директора, штатний розпис передбачав 400 робітників, фактично їх було трохи більше трьохсот. Зараз у колективі працюють 353 особи. Побільшало працівників на перевантажувальному терміналі, оскільки з'явилася мала механізація, треба експлуатувати крани, набрали співробітників у такелажний склад. Ми набрали докерів, стивідорів, тальманів, яких катастрофічно не вистачало. Складніше було з докерами та стивідорами, бо працевлаштування чоловіків можливе лише через облік у ТЦК. Але ми пояснювали кандидатам, що приймаємо людей на роботу і протягом півтора місяця забезпечується бронь. Є порядок надання броні, хоч він і складний – через Мінінфраструктури, Міноборони, і є перелік дефіцитних військових спеціальностей, кому цю бронь надавати не можна. До нашого ТЦК ми подавали списки співробітників, які відправлені до Києва з метою отримання броні. І за таких умов люди йшли у військкомат, проходили медкомісію. Через півтора місяці були броньовані та працюють досі.
Переважна більшість прийнятих на роботу людей – це працівники терміналу. Також я взяв кілька людей в управління, де створено адміністративно-господарську частину, її не було. Проблему я побачив у тому, що служба управління персоналом, тобто відділ кадрів, виконує безліч невластивих функцій — просто свого часу навантажили. А коли ставиш питання, безпосередньо пов'язані з кадрами, — забезпечення дисципліни, профілактика правопорушень та пияцтва, які заходи застосовуються до порушників, то виявляється, ця робота не ведеться, просто не вистачає часу. Тому було прийнято рішення створити адміністративно-господарський відділ (АГВ). Такий відділ є у всіх портах, де мені доводилося працювати, тобто нічого нового я не винайшов – просто повернув старий порядок. Але, наголошую, левова частка людей, прийнятих на роботу, працюють безпосередньо на терміналі.
-У березні минулого року Ви були призначені на посаду директора за контрактом – на який термін?
— На період воєнного стану. Це формулювання використали тому, що саме так можна було укласти контракт відразу. А інакше треба було проводити конкурс: три кандидати, кожен із своїм бізнеспланом. В умовах військового стану, як я розумію, на таку довгу процедуру у керівництва часу немає.
Я починав працювати у Ренійському морському торговельному порту в 1984 році стивідором, це була перша моя посада. Я пройшов усі сходинки, дійшов до начальника порту. Своїх фірм не створював – не маю комерційної жилки.
Сьогодні у моєму контракті на одній сторінці – якими правами я користуюсь, а ще 7-8 сторінок – за що мене можуть звільнити.
Але я хочу довести свою думку до кінця: коли мені було легше працювати керівником? Ті 15 років безгрошів'я? Чи зараз, коли на рахунку підприємства сотні мільйонів? Так от скажу: у гірші роки я пропрацював 15 років, а в сучасних умовах не може бути й мови, щоб стільки вистояти, – у кращому разі декілька років.
-Успіхів Вам та Вашій «молодій» команді!
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
