Лейтенант служби цивільного захисту України розповів свою історію про те, як його виростили опікуни.
Жителі Ренійської громади роблять все можливе, щоб не віддавати сиріт (у тому числі за живих батьків) до інтернатів. Як розповіла начальник служби у справах дітей Ренійської громади Юлія Мантуліна, на обліку стоїть 61 дитина, і лише двох із них влаштовано до державних установ (інтернатів). Переважна більшість дітей виховуються у сім'ях – прийомних, опікунських, патронатних, когось усиновили.
Наскільки важливо для дитини, яка опинилась у кризовій ситуації, потрапити саме до родини, погодився розповісти 22-річний лейтенант служби цивільного захисту Олександр Гриценко. Він сам через це пройшов – його практично все дитинство виховували опікуни.
Завдяки їм та своїй старанності, цілеспрямованості Олександр у 2022 році закінчив Харківський Національний університет цивільного захисту України та приїхав до Рені, до місцевого підрозділу державної служби порятунку, де зараз і працює.
* * *
-Олександре, а який самий раніше спогад вашого дитинства?
— Як я в будинку бабусі влаштував пожежу.
-Ось тобі раз! І тому стали рятівником?
— Ні, це не пов'язано із вибором професії. Але тоді, пригадую, було багато диму. Тато кудись пішов у справах, бабуся щось робила у дворі, а я знайшов сірники та підпалив речі. Загасили швидко, хвилин за 10-15. Мені було лише три роки. У цьому віці мене вже відсудив мій біологічний батько Дзюба Федір Петрович.
-Як це «відсудив»?
— Моя мама з ним розлучилася, коли була вагітна — я не знаю подробиць, чому вони посварилися і розійшлися. Після мого народження мама зійшлася з якимось Василем Гриценком і чомусь вирішила оформити батьківство на нього, що й було записано у моєму свідоцтві про народження. Так я став Олександром Васильовичем Гриценко. Хоча хочу бути Олександром Федоровичем Дзюба. Минулого року я вже подав документи на зміну прізвища та по-батькові, але оформити їх завадила війна. Я не хочу носити прізвище вітчима, якого я навіть не пам'ятаю. Я хочу бути Дзюбою, як батько. Він через суд забрав мене до себе у трирічному віці і разом із бабусею виховував – вони були призначені мені опікунами. Опікунами, бо батьківство не було доведено юридично, аналіз ДНК не зробили.
-Який період свого життя ви вважаєте найщасливішим?
— Коли я жив з батьком та бабусею. Це був найбезтурботніший період мого дитинства. Жили ми в селі Єгорівка, що на Донеччині, недалеко від Волновахи. Зараз у тих районах тривають бої. У мого батька був кінь, він заробляв переважно тим, що орав людям городи. Я любив, коли він катав мене на бричці чи на коні. Ми жили звичайним сільським життям. У нас була корова та коза, я знаю, як доглядати домашніх тварин. Пам'ятаю, тато зробив мені маленьку косу і брав мене з собою на луг косити сіно. Дуже скоро я встромив косу в палець — і тато відламав її гострий кінець, щоб я більше не травмувався.
Батько помер, коли мені було сім років, йому зробили операцію, після якої він не вижив. Я залишився з бабусею. Коли я переходив до п'ятого класу, померла й бабуся. Тоді мене взяла у свою родину тітка, двоюрідна сестра мого батька Ганна Кас’янова. Але в селі її всі звали тіткою Галею. Тітонька була немолода, на ній була ще старенька бабуся – і я, звичайно, багато допомагав їм у господарстві. А воно було не маленьке і спочатку мені було важко, але потім звик. Тітка тримала дві-три корови, а часом ще з'являлося теля. Треба було чистити сараї, заготовляти сіно, зате ввечері я міг випити стільки молока, скільки хотів, і мені це дуже подобалося. У нас була пара свиней, кури та качки, а одного часу навіть нутрії, з якими було багато клопоту. Я годував тварин, чистив клітки, робив усе, що скаже тітка.
-Отже, ви багато вмієте і в житті не пропадете! А за межі Єгорівки виїжджали? Як то кажуть, світ побачити?
— Оскільки я ріс під опікунством, мені двічі давали путівку до «Артеку», двічі я відпочивав у дитячому оздоровчому таборі ім. Кості Бабіна у селищі Зелений Гай, недалеко від Волновахи. Путівки давали по 10% їхньої вартості. На море одного разу мене звозила і мама, але мені тоді не сподобалося: за три дні було витрачено 3 тисячі гривень плюс витрати на дорогу: на мою думку, це дуже дорого.
-У сільській школі ви закінчили дев'ять класів?
— Ні, всі 11 класів. Потім я вступив до Харківського університету цивільного захисту України. Там було повне державне забезпечення: ми жили в гуртожитку, нас більш-менш нормально годували та виплачували стипендію 600 гривень. Не голодував, але й грошей вільних не залишалося, а просити у тітки совість не дозволяла. Після домашньої їжі та парного молока казармова кухня звичайно виглядала блідо, не вистачало вітамінів – і я часто згадував про життя у своїй рідній Єгорівці, де я всіх мешканців знав в обличчя.
В університеті я намагався з усіма хлопцями – подобаються чи ні – підтримувати рівні стосунки, бо з кожним я міг стати на варту, а там можлива будь-яка ситуація. Як кажуть, життя вчило поводитися правильно і розумно.
-Ви так легко і відверто розповідаєте про свою долю…
— Якби ви спробували взяти інтерв'ю, коли мені було 10-12 років, я б вам нічого не розповів. Але, починаючи з дев'ятого класу, коли оформлював ті чи інші документи, мені часто доводилося пояснювати обставини мого життя – і я вже звик розповідати стороннім людям, це мене не напружує.
-А де ваша біологічна мама?
— Останні десять років я її жодного разу не бачив, але зв'язок підтримую. Раніше вона мені дзвонила раз на два-три тижні, а зараз, коли почалася війна і я поїхав до Рені, дзвонить майже щодня – переживає. Дітей інших у неї немає, я в неї єдиний син. Як я зрозумів, вона знайшла собі роботу у пекарні, підробляє тим, що пропалює людям городи. Для мене головне, що вона жива-здорова.
-А як склалася доля тітки Галі? Адже село Єгорівка, де вона залишилася, напевно, перебуває в зоні активних бойових дій?
— Їй довелося кинути своїх корів, будинок та евакуюватися до Кропивницького. Я завжди на зв'язку з тіткою Галею, це людина, яка найкраще мене знає. Вона навіть дзвонить зараз не часто: я їй сказав, що у Рені у мене все добре, і вона розуміє, що так воно і є. Що цікаво, на початку війни у тітки було старенький «жигульонок», на який знайшовся покупець, але вона йому відмовила. А потім прийшли окупанти – і машину так просто відібрали.
Що зараз із моїм рідним селом, я не знаю. Взагалі мені не відомо, хто там із знайомих залишився.
-У дитинстві ви якимось чином відчували, що живете не так, як більшість дітей, з татом та мамою?
— Я ріс у сім'ї – і це головне. Я ходив до звичайної школи. У нас, до речі, було чимало дітей із прийомних та опікунських сімей. Кожен має свої причини. Про що мені шкодувати? Я вступив до університету, маю вищу освіту. Сьогодні у мене є робота, я став дорослим та самостійним. Я вдячний своєму батькові, тітці та бабусям, які мене виростили і багато чого навчили.
Хочеться, щоб усі діти росли у сім'ях, щоб поряд з ними були дбайливі дорослі. Адже опікуни вони також бувають різними. У мого друга опікуном була рідна бабуся, отож вона його практично не годувала: наварит — і сама з'їсть. Друг влітку наймався до людей допомагати у роботі городами – щоб сито погодували. З такою стрьомною бабкою в інтернаті йому було краще.
-Як ви вважаєте, чому діти потрапляють у кризові ситуації?
— У кожного свої причини, але головна з них – алкоголізм батьків. Від алкоголізму дорослих першими страждають діти. Особисто я взагалі не п'ю, хіба що на Новий рік зовсім небагато вина. Мені здається, що у майботньому я маю можливість стати хорошим батьком.
Як стати опікунською, прийомною чи патронатною сім'єю – в інтерв'ю з Юлією Мантуліною на каналі «Новини Рені».
Наскільки складно усиновити дитину та які випробування чекають на батьків – в інтерв'ю з Іриною Дергачовою на каналі «Новини Рені».
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
