Тепер їх «годують» труси – жіночі та чоловічі.
На Ренійському ринку, у контейнері №311 (це поблизу локації, де торгують сумками та валізами) працюють дві симпатичні жіночки, дві Алли – переселенки з міста Дружківка, що на Донеччині. Вони пропонують широкий асортимент білизни – жіночої та чоловічої. Ціни та якість приємно дивують, тому чимало ренійців вже познайомились з цими продавчинями, які виявились ще й свахами.
Яким чином вони опинилась в Рені? Цю історію розповіла нам Алла Александренкова.
«Ми знали, що почнеться війна…»
— Ще до початку АТО у своєму місті ми бачили якісь незрозумілі акції – виходили групи людей з російськими прапорами, — розповідає Алла Александренкова. – Ми туди не підходили: ми ж – українці, в нас прапор жовто-блакитний. Потім ми пережили АТО. Коли у квітні 2014 року над будівлею міської ради було піднято прапор так званої «ДНР», ми просто поїхали з міста. Ми пересидили ці жахи у тихому місті під Харковом.
Коли Збройні сили України увійшли в Дружківку, ми повернулись до дому. Але всі говорили, що попереду війна. Пам’ятаю, люди припускали: ось закінчаться 20 лютого Олімпійські ігри в Пекіні, відсвяткує Путін 23 лютого — і Росія піде війною. Мені не хотілося в це вірити. Але 24 лютого я прокинулася від страшного вибуху — у Дружківку прилетіла ракета.
Називали вибухи «феєрверками»
Перша думка: «Почалося. Але ж мені сьогодні треба їхати за ліфчиками». Я торгувала на місцевому ринку жіночою білизною, і саме того дня мала забрати партію нового товару.
Зателефонували родичі: терміново збирайся, за п’ять хвилин стій біля під’їзду, ми всі виїжджаємо.
Я гадала, що це знову буде короткочасна відсутність, тому взяла з собою лише одну сумку. Сідаю в машину, а там уже моя невістка з онукою семи років і моя сваха Алла — вся в сльозах. 25 лютого вона мала отримати свій закордонний паспорт — виходить, не встигає. І я теж без закордонного — мій уже протермінований.
Їдемо родиною просто на захід, куди очі бачать. А на дорогах машини сунуть у кілька рядів: усі, хто на колесах і при грошах, — виїжджають.
Ми вирішили: оселимося десь на тиждень, перечекаємо, поки все скінчиться, і повернемося додому. Телефоную племінниці в Київ: «Можеш нас прийняти?». А вона в сльозах: «Ой, у нас жах, у нас так бомблять!». І тут ми розуміємо, що це — повномасштабна війна.
Родичі мені жестами показують: не вимовляй цього слова, з нами дитина. Замінюємо слово на «феєрверки». Мала плескає в долоні від радості: «Сьогодні по всій Україні феєрверки!». Сваха ще сильніше ридає. «Внученько, це я від щастя», — каже, щоб не налякати дитя.
Чужі люди, що стали ріднішими за близьких
Дорогою вирішили вивозити дитину за кордон та звернули від Одеси на прикордонне містечко з дивною назвою Рені. На цій трасі коїлося щось страшне, машини йшли суцільним потоком.
Нас із свахою на митниці не пропустили — закордонних паспортів же немає. А на дворі – вже ніч. Мій родич згадав, що має один-єдиний номер телефону в Рені — якось перетинались з місцевим чоловіком на ім’я Валерій. Зателефонував йому, пояснив ситуацію, попросив «забрати матусь із пункту пропуску».
Абсолютно незнайома людина приїхала, забрала нас, привезла в Рені. Почали вночі шукати місце в готелях — усе забито! Валерій казав: «Днів за три зможу запропонувати вам вільну однокімнатну квартиру, ми якраз закінчуємо там ремонт». Поки спілкувалися, підійшов другий чоловік, також незнайомий. Дізнавшись про нашу ситуацію, сказав: «Давайте я вас до своєї мами відвезу, вона прийме».
У тітки Олени ми пожили три дні. Дай Боже їй здоров’я: вона нас годувала, втішала. Намагалися заплатити їй гроші — вона ні в яку.
Потім переїхали в однокімнатну квартиру. Живемо місяць, другий, третій. Гроші намагаємося дати — господарі категорично відмовляються брати. Лише через рік Валерій та його дружина дозволили нам сплачувати за комунальні послуги. І постійно підтримували: чоловік риби наловить — занесе, його дружина щось спече — пригостить. Ось так нас прийняло це місто, і ми безмежно вдячні Богові та людям. Всі намагаються допомогти й ставляться до нас як до рідних. Місто таке гарне, тихе, нам дуже подобається.
«Годують» труси — жіночі та чоловічі
Дві свахи з Дружківки вирішили не їхати за кордон, а залишитись в Рені. Згодом винайняли однокімнатну квартиру за скромні гроші, живуть вдвох.
— А що робити? Наша Дружківка — у зоні активних бойових дій, її стирають з лиця землі, скидають керовані авіабомби на будинки мирних мешканців, — розповідає Алла. — Там уже стільки людей загинуло, серед яких — наші знайомі. Підприємства у Дружківці не працюють, інфраструктура зруйнована — нам нікуди повертатися. А за кордоном нас ніхто не чекає: знайомим, яким вдалося виїхати, самим важко живеться.
Вирішили тут працювати. Я зателефонувала своїм постачальникам, мені надіслали партію жіночої білизни. А для свахи замовила чоловічу. Тепер поруч працюємо на ринку — я жіночим, вона — чоловічим крамом. Дві пенсії та виплати для переселенців ідуть на оплату житла та оренду контейнерів на ринку. Що наторгуємо — на те й живемо.
Чотири роки допомоги
Алла розповідає, що людей у місті стало мало, торгівля слабка, тому ходять по всіх церквах: там про Біблію розповідають, там радо зустрічають, допомагають.
— У Свято-Вознесенському соборі мені батюшка подобається. Поруч — церква «Свет миру»: у будні тут годують усіх переселенців гарячими обідами — перше, друге, ще й щось смачненьке до чаю спечуть. І, уявляєте, люди роблять це вже чотири роки — це щось із розряду фантастики! Знаєте, для нас це велика підтримка.
Жінка розповіла, що у перший період повномасштабної війни гуманітарна допомога в Рені йшла великим потоком, переселенці її отримували.
— Зараз єдине, що отримуємо від держави, — «переселенські» виплати. Якби не допомога від церков, ми б не вижили.
Про сім'ю, яка під час війни живе на колісах, ще й з собакою, — у репортажі на Ютуб каналі «Новини Рені»:
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
