Нещодавно в Ренійському історико-краєзнавчому музеї пройшла зустріч «Легенди нашого краю» — з циклу заходів до 40-річчя музею Рені.
Лілія Олейник, Галина Маратаєва, Регіна Шивчик, Ірина Єлісейцева ознайомили гостей з легендами Ренійської громади — про назви міста Рені, сел Лиманське та Котловина, про царя Дарія і скіфів, про Шапочну гору. Також в нас є легенди про катакомби, про Дунай, про міфічні істоти.
На зустрічі прозвучала нова легенда про Оленятко, яку ми вирішили розповісти.
Легенда про оленятко
Колись давно широкими полями, луками та лісами уздовж берегів теплого моря мандрували племена. То взимку, то влітку кочували вони степами і не мали суму, чим нагодувати коней, отари вівець, та що приберегти на люті часи посух, навалів ворогів, хвороб та інших бід, що траплялися. Так вони подорожували світом, шукали кращі місця, ситні пасовища, багаті ліси та озера.
Вибрали вони для стоянки невеличку територію з вигином річки та зручним спуском берегу. Сюди приходили пити воду їхні тварини, тут готували їжу, обробляли шкури тварин, вантажили на вози запаси та за декілька днів вирушали далі.
Але одного року настала в цих краях така спека, що люди вирішили йти на північ.
Завантажили свої скарби на коней, посадили дітей та старих у вози, набрали запас води та їжі. За обозом йшли погонщики табунів коней, стада вівець, віслюків. Кури, качки та гуси їхали на возах у невеликих очеретяних клітках.
Йшли люди довго, але спека не кінчалась. У відчаї люди думали, що вона на багато місяців шляху попереду. Старі говорили, що вже повинні наступити холодні часи, бо день ставав все менше, ночі довгіше. Але діставати з вузлів теплі шкури для одягу було ще зарано.
Нарешті похолодало. По деревам, траві, кущам це було помітно. Сміливцям все частіше зустрічались незнайомі плоди та ягоди.
Ще багато часу пройшло, і опинились вони в білих землях, в снігових пагорбах. Нова природа, інші тварини не лякали. Вирішили зупинятися, бо чи є далі пасовища, чи є вода — то було невідомо.
Ліси тут були багаті, і люди побудували собі дерев’яні споруди. Коней та вівець загнали у печери.
Але на зміну спеці прийшла сувора зима з морозами, вітрами, снігопадами.
Замерзли домашні тварини, загинули старі, хворі переселенці, не витримавши холод.
Тоді вождь зібрав воїнів, щоб вислухати поради. Він визнав свою помилку йти на північ. Спека то не так вбиває, як люті холоди.
Всі чоловіки племені вирішили йти назад. Але нема на чому везти дітей, хворих, запаси їжі — майже всі коні загинули! То ще й як знайти дорогу у таку завірюху? Вони не знають зворотнього шляху. Не залишили поміток, зарубок, якихось позначок ….
Тоді вийшов маленький хлопчик Ісель і сказав, що він здружився зі стадом оленів. Він знає, як з ними домовитись. Вони добрі, вони обов’язково допоможуть племені вижити.
Плем’я зібрало свій скарб. Поки ще було що їсти, треба було відправлятися назад. З вівець, що залишились, наварили смачного цілющого м’ясного відвару, що дає сили.
І маленький Ісель пішов з воїнами у снігову пустелю, гукнув оленів, і прибіг маленький Оленятко.
На вушко Ісель щось сказав оленяткові, той запригав і потягнув за собою. Він сміливо кинувся вперед всього загону, і плем’я вирушило в дорогу.
Вони йшли, не зупиняючись. Вів їх Оленятко. Йшли багато днів, місяців. В дорозі воїни полювали на тварин, ловили рибу, і племені було що їсти.
Дійшли вони до вигону річки, який залишили колись, і оленятко зупинився. Він показав, що має йти назад, до своїх родичів, що вже племені ніщо не загрожує.
- Як тебе зовуть, Оленятко? – спитали люди. — Назовемо так наше містечко.
- Його зовуть просто — північний олень! – відповів Ісель.
Отак на Дунаї з’явилося місто Reni, що в перекладі з румунською є «північний олень».
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
