«Напевно, там, на небесах, стало надто нудно, тому його туди покликали…»
Олександра Антіпова, випускниця Ренійської опорної школи № 6 написала дослідження на тему «Кожокару Валерій Михайлович – співець історії рідного краю». Науковим керівником цієї розгорнутої роботи з історичного краєзнавства стала вчителька історії та правознавства Катерина Іванівна Попаз.
З їх згоди ми публікуємо це дослідження майже цілком.
Замість передмови
Вивчаючи багатовікову історію Буджаку, у читальній залі Ренійської бібліотеки я випадково потрапила на папку з вирізками з районної газети з публікаціями Валерія Михайловича Кожокару. Дізналась, що він спростував офіційну версію назви міста Рені, він стверджував: місто мало багато назв — Томарово, Рень, Тимурабад…
Виникло бажщо він значить для нашого краю, який внесок зроблено ним щодо вивчення історії рідного краю? Занурилась в пошуках… Згодом родина В.М. Кожокару передала мені особистий архів в електронному вигляді і дозволила його дослідити.
Дитинство, юність
Валерій Михайлович народився 28 жовтня 1957 року в селі Новосільське Ренійського району Одеської області, в селянській сім’ї.
Сам Кожокару вважав, що у нього було найкраще дитинство. На формування його поглядів впливали відомі односельці. Це Дмитро Карачебану — актор, який зіграв роль цигана в фільмі «Ждите меня на рассвете». Це Олег Сергійович Фініті — вчитель-географ, який створив парашутний гурток, члени якого мали право стрибати з справжнього літака. Це Ганна Федорівна — вчитель історії, яка емоційно, з любов’ю читала свій предмет.
Батько Валерія Кожокару — Михайло Дмитрович мав лише початкову освіту, але був обдарованим і дуже доброзичливим. Вмів красиво викладати свої думки, володів відмінним почуттям гумору — жартівник незрівнянний. Всі ці якості перейшли від нього до сина Валерія.
Мати майбутнього краєзнавця — Марія Іванівна – була працьовита, чудова господиня, в її руках горіла будь-яка робота. Вона робила вовняні килими, ткала доріжки, вишивала накидки, скатертини, вміла шити одяг і взагалі була майстринею — золоті руки. Вона виконувала замовлення своїх односельчан. Дуже смачно готувала їжу. Хліб та паску в селі мало хто вмів приготувати краще за неї.
Маленький Валерій любив гуляти по рідному селу з друзями, а більш всього йому подобалось приходити і дивитись на пам’ятник на честь їх земляка – героя громадянської війни Ілларіона Нягу. Цей пам’ятник надихав Валерія на мрії про власне щасливе майбутнє, яке принесе користь суспільству. Інтуїція не підвела його – він насправді став героєм Бессарабії.
В 1975 році після закінчення Новосільської середньої школи Валерій Кожокару вступає до Ізмаїльського державного педагогічного інституту, на факультет іноземних мов. В роки навчання, у 1978 році, він зустрівся з Валентиною, яка згодом стала його дружиною.
— В гуртожитку всі знали Валерія, як найкращого знавця історії свого села, — згадує Валентина Кожокару. — В цей час він був одержимий пошуками слідів Ілларіона Нягу, героя громадянської війни, який був правою рукою Котовського...
В 1979 році Валерій отримав вищу освіту та домігся направлення на роботу в Житомирську область, ближче до місця народження І. Нягу. Більш того, він проживав у родичів І. Нягу.
Два роки працював в Житомирській області, вчителем французької мови в Березанській восьмирічній школі.
В 1981 році Кожокару повернувся в рідне село і почав працювати в місцевій школі. Саме з цього моменту починається шлях Валерія як Співця історії рідного краю.
У 1981 році В. Кожокару об’єднав всіх гуртківців школи в історико-пошуковий клуб Ренійського Будинку піонерів на базі Новосільської середньої школи. За пропозицією Кожокару клуб отримав назву «Істрос» (Істр – стародавня назва Дунаю).
В 1981—1982 роках його діяльність була спрямована на відновлення пам’ятника І. Нягу (який зберігався в якомусь сараї). Сьогодні у селі — пам’ятник та стела, на якій відбиті імена новосельців — учасників у Другій світовій війни.
Пошуковці зібрали багатий матеріал по історії рідного краю. Вони приймали участь у археологічний розкопках.
Під керівництвом Валерія Михайловича з залученням юних краєзнавців створено музей в рідному селі.
Загони пошуковців щорічно вирушали в походи, в результаті яких з’являлись нові знахідки і відкриття. Клуб «Істрос» вів переписку з провідними музеями та архівами СРСР.
На початку 80-х років в районі відбувалися активні археологічні розкопки, які були спричинені будівництвом Дунай-Дністровської зрошувальної системи. В цей час Кожокару знайомиться з відомими археологами Одещини: Гудковою Г.В., Бондар Р.Д., Тощев Г.М. та ін. І любов до давньої історії рідного краю охопила його природню допитливість новою хвилею.
Зі своїми учнями він виявив дві археологічні пам'ятки І століття нашої ери. Яке ж було здивування «першовідкривачів», коли вони дізналися, що були просто випадковими свідками роботи археологів! Знайдено бронзовий гачок, відлитий у формі, виритій у землі. Пряме його призначення — лов риби. Його можна зарахувати до доримської епохи.
За словами знайомих та родичів Валерія, йому хотілося знати все й одразу. Хотілося докопатися до коріння. І він докопався! У прямому та переносному сенсі. «Докопався» до шеститисячної історії рідного краю. І так все життя одна пристрасть – історія рідного краю.
Шлях краєзнавця
З 1985 року до 1995 року сім’я Кожокару проживала в Рені, він працював директором Будинку піонерів, директором районного історико-краєзнавчого музею.
В цей період відбувалися його зустрічі з одеськими археологами, які вели розкопки в Ренійському районі. Він активно допомагав археологам, які проводили розкопки на берегах озер Кагул і Ялпуг.
Разом із учнями, членами клубу «Істрос», В.М. Кожокару провів ряд розвідок багатьох історико-археологічних пам’яток Нижнього Подунав’я. Колекції Ренійського районного історико-краєзнавчого музею та Одеського археологічного музеїв поповнили нові знахідки — старовинні монети, прикраси, керамічні вироби з городищ Картал, Сату–Ноу.
В.М. Кожокару організував і провів чотири міжнародні конференції (1989, 1991, 1995, 1997 роки), присвячених професору історії А. Доватуру, професору астрономії А. Дейчу та ін.
Крім історико-археологічних досліджень та пошуку біографічних даних про відомих людей регіону, Валерій Михайлович та учасники клубу «Істрос» займались покращенням екологічного стану та благоустроєм прибережних ділянок Дунаю. Вони висаджували там дерева, розчищали протоки, пригодовували диких тварин і птахів – мешканців дунайських плавнів.
З 1990 року клуб «Істрос» проводить роботу по збиранню та вивченню топонімів півдня області, вивчає архіви та документи в бібліотеках Румунії.
До речі, Валерій Михайлович майже рік навчався в Румунії в інституті трасології (трасологія — метод пізнання діяльності людини в минулому через вивчення її слідів: на стародавніх інструментах з каменю, кістки, металу і/або інших матеріалів, а також сліди застосування цих знарядь — сліди обробки). Але, за спогадами дружини Валентини Василівни, не завершив навчання із-зі скрутного фінансового становища родини.
Щороку Валерій Кожокару пропонував своїм учням зайнятися розкопками просто у своїх городах – і щороку ці дитячі розкопки приносили по 100-200 монет, уламків кераміки, як епохи кам'яного віку та бронзи, так і часів татаро-монгольського завоювання. Ця земля буквально насичена історією, хронікою минулих подій, катаклізмів і битв. Ця земля — сама історія…
В 1995 році В.М. Кожокару при підтримці обласного управління освіти відкрив Ренійський регіональний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді.
Він був учасником першої обласної історико-краєзнавчої науково-практичної конференції (1989 р.), нумізматичних симпозіумів, які проходили в Кишиневі в 1990—2000 роках, VII Міжнародної наукової конференції (Ростов-на-Дону, 1994). Виступи Кожокару на симпозіумах та конференціях завжди викликали великий інтерес.
Валерій Михайлович Кожокару – автор більше 35 наукових робіт, які друкувалися в наукових виданнях України, Молдови, Румунії. Найбільш значні з них присвячені дослідженню римської епіграфіки та стародавньої переправи через Дунай біля села Новосільське, Траянових валів.
В місцевій та регіональній пресі часто друкувались його статті та нариси про історію краю, знахідки археологів, пошукову роботу клубу та РРЦТК, про походження назв сіл району, про односельців.
В 2003 році Кожокару стає лауреатом першого районного конкурсу педагогічної майстерності ім. М. Коцюбинського.
Не всі плани були реалізовані. Після важкої хвороби Валерій Михайлович завершив свій життєвий шлях 12 січня 2010 року. Його похорон, незважаючи на бездоріжжя, холод та мороз, вилився в своєрідний останній акт шанування його справи. Приїхали друзі, колеги, односельці, учні, всі хто знав і міг приїхати…
Спогади про Валерія Кожокару
Дуже багато знайомих, родичів, друзів Валерія Михайловича відгукнулись на мою пропозицію поділитись власними спогадами та думками про нашого видатного земляка.
Михайло Салабаш, краєзнавець:
— Вперше зустрів В.М. Кожокару у с. Новосільське. Пізніше, коли Валерій вже працював у Будинку піонерів, він запросив мене до дому: наше перше спілкування тривало п’ять годин! Валерій Михайлович був надзвичайно цікавою людиною. Пам’ятаю, якось зустрілись на вулиці, і він мене приголомшив пропозицією: "Є передача «Що? Де? Коли?»: я написав запитання і відповідь — про переправу через Дунай. Хочу, щоб це запитання було від нас двох. Як ти до цього ставишся?» Я відповів: чи пропустять це запитання? Адже це лише епізод з історії нашого краю? Чи цікаво для ерудитів? А він: «Нехай там хоч прочитають — та й то користь!»
Валентина Осадчая, бібліотекарка
Розповідаючи про пошукову і наукову діяльність нашого видатного земляка — філолога за освітою, який професійно досліджував історію Бессарабії всіх часів та епох, бібліотекарка Валентина Павлівна Осадчая підкреслила, що він був постійним автором багатьох місцевих та республіканських газет, де публікував невеликі історичні нариси про етнографічну діяльність клубу, історію назв сіл Буджака, гумористичні оповідання з додаванням «перцю» з біографії селян, з особистої біографії. У той же час його розповіді були сповнені смутку та ліризму.
— Автор ряду етюдів та мініатюр у прозі про історичне минуле та сьогодення історичної Бессарабії, В.М. Кожокару був великим патріотом, — розповідає Валентина Осадчая. — В одній із збірок румунських поетів півдня Бессарабії «Присвячується румунській мові» («Omagiu Limbii Romane») опубліковано коротке есе, присвячене маленькій батьківщині. Він пише: «Я не можу виїхати з моєї дорогої Бессарабії. Я не маю права. Навіть якщо мені запропонують усе золото світу… Я не поїду звідси. Звідси навіть не відпускають мої гріхи. Я скований пристрастями цієї землі і доживатиму разом із ними. Я не можу зрадити могили моїх предків та їхню мову. Їхня мова, яка ще жива, але вже приречена. Я залишаюся тут. Я залишаюся тут вірою та правдою, як собака в хаті свого господаря. Є про що гавкати і я гавкатиму (З книги «Інше життя Валерія Кожокару», «InfoArt Media», Сібіу, 2012).
У збірці «Бессарабський віз, загублений у південному степу» (Дачія, Клуж-Напока, 2001 р.) у Румунії були опубліковані серії оповідань та нарисів, а також публіцистика, художня проза та тексти румунських авторів з Одеської області.
Насправді Кожокару був неспокійною людиною, завжди чогось шукав. У своєму оповіданні про археологів «Південний регіон» із властивим йому гумором він написав: «Ці рядки взяті з вина».
Крім риболовлі, історії та археології, йому подобалася техніка: він постійно розбирав і збирав автомобілі, мотоцикли з уживаних деталей і навіть їздив на них. Валерій Кожокару любив дітей і мав чудовий педагогічний талант, який проявився повною мірою. Образно кажучи, Валерій умів залучати дітей із села до реалізації будь-якої ідеї, незалежно від її складності, часто авантюрні ідеї, яка згодом втілювалась у життя.
Тільки така людина зі своєю «божевільною» ідеєю змогла переконати відділ культури, відділ освіти, органи державної влади району та області про можливість проведення в маленькому місті Рені Міжнародної науково-практичної конференції «Історія та археологія Нижнього Придунав'я» (1989 р.).
Саме з моменту проведення конференції співробітники райбібліотеки почали активно спілкуватися та співпрацювати з В.М. Кожокару. У фонд бібліотеки він передав кілька краєзнавчих видань, до речі, серед них карта Рейхерсдорфа, надавав інформацію про публікації з історії нашого краю в різних наукових фахових виданнях, брав участь у заходах щодо популяризації історико-культурної спадщини нашого регіону, що проводяться бібліотекою.
Загальновідомо, що Валерій Михайлович був активним популяризатором історії Бессарабії на сторінках районної газети (річні комплекти зберігаються в читальній залі з 1969 р.). У краєзнавчому каталозі райбібліотеки відображені його публікації, починаючи з першої та до останньої.
Валерій Кожокару був веселим, скрізь і всюди був своїм, ніколи не сумував, завжди перебував у гарному настрої та почував себе щасливою людиною. Ще він знав багато веселих байок та анекдотів. Як казав один із його численних друзів, «Там, на небесах, стало нудно, тому його туди покликали…»
В’ячеслав Кожокару, син В.М. Кожокару:
— З великим почуттям гумору, гострою кмітливістю та неймовірно добрим серцем, мій тато з легкістю ділився тим, що мав, з тими, кого любив. А любив він усіх, як і життя в цілому.
Щоліта на канікулах мій тато збирав дітей у похід. У наметах, з веселощами та гарним настроєм. Все, що треба було робити, – це проводити розкопки, садити дерева та оберігати рідний край. Ще ми відвідували наші озера, берег Дунаю. Який був чудовий час... Шкода, що його вже не повернути. У поході відкривалися особи, душі наші прозрівали. Було цікаво пізнавати людей, землю, воду та небо.
Нічне небо було особливо привабливе. Можна було годинами мріяти про все, дивлячись на красу. Там тато подарував мені солодке почуття свободи та незабутні емоції.
Євгенія Кічук, директорка Ренійської школи № 6:
— Талановита людина в усіх проявах життя — краєзнавство, поезія, мови. Майже всі мови Подунав’я знав Валерій Михайлович. Мав хист до різних ремесел. Відзначав, що наш рід має багато схилів до різних професій, і в кожну тяжку хвилину в житті можна заробляти на життя.
Його пристрасть до вивчення історії краю не мала меж: захоплення біографіями своїх односельців, пошуки документів з історії села, родин.
Він був дуже мобільним за своїм характером, відвідав велику кількість міст, що допомагало йому в дослідженні рідного краю.
Він швидко запалювався і також швидко згасав. Йому здавалося, що не встигне зробити все заплановане ним.
Сергій Огульніков, археолог, м. Кишинів, Республіка Молдова:
— Валерій був непосидючою, постійно шукаючою і зовсім неспокійною людиною. Так у своєї невеликої повісті про археологів «Південний регіон» він, з властивим йому гумором, писав: «Нас усіх об'єднувала загальна пристрасть до нових відкриттів, а також до вина та горілки, але в мене більше до вина, тому що автор цих рядків із винного боку».
Не менш пристрасно він ставився і до жіночої статі, будучи, завдяки вибуховому темпераменту, сучасним спадкоємцем Казанови. Він часто і безнадійно закохувався, маючи при цьому люблячу дружину Валентину, велику та дружну сім'ю з трьох дітей.
Крім рибного лову, історії та археології, він дуже любив техніку, постійно збирав, розбирав і навіть їздив на зібраних з мотлоху автомобілях та мотоциклах. А ще любив будувати, споруджуючи химерні стіни з каменю, цегли, фрагментів кераміки, порожніх пляшок та мотоциклетних акумуляторів. У своєму дворі у Новосільському він вмурував у цегляні стіни з десяток кінескопів від старих лампових телевізорів. А ще пам’ятаю огорожі з розібраних винних бочок.
Він дуже любив дітей, талант педагога виявлявся в ньому на повну силу. Образно розповідаючи, він умів захопити сільських хлопців та дівчат на реалізацію будь-якої складної, найчастіше й авантюрної ідеї, яка в результаті втілювалася в життя.
В експедиціях, на конференціях і просто у спілкуванні з ним було весело, він умів створити гарний настрій, був невтомний на різні розіграші та містифікації, а також знав купу веселих історій та анекдотів, хоча неодноразово перегинав при цьому ціпок. Не всі його жарти розуміли, багато хто вважав за зовсім несерйозну людину, хтось ображався і навіть сварився з ним. Хтось ненавидів, хтось любив. Щоправда, образитись на Кожокару всерйоз взагалі було неможливо. Але з його відходом, на жаль, чогось не вистачає…
Залишилися нереалізованими ідеї та плани. Наприкінці шляху не складалося особисте життя, щось постійно турбувало і кудись тягло. Мабуть, Валерій відчував наближення тієї важкої хвороби, яка вирвала його з наших лав, і намагався ще щось встигнути, кидаючи одну справу, перемикаючись на іншу, займатися чимось абсолютно протилежним. І, нарешті, заспокоївся, передчасно, не вчасно, безглуздо і несподівано. Напевно, там, на небі, стало надто нудно, та його покликали туди...
Олег Дворніченко, вчитель історії Ренійської школи № 6
— Я проходив археологічну практику студентом другого курсу в червні 2006 року, а Валерій Михайлович був керівником практики. Розкопки проводилися під селом Новосільське, а мешкали ми, студенти, на місці колишньої бази відпочинку, де ще раніше був монастир святого Феропонта. Як зараз пам'ятаю, рано-вранці 17 червня Валерій Михайлович повів нас на місце розкопки і сказав: «Копати тут». Ну, ми й почали, особливо я, «як трактор», взявся до роботи (це слова Валерія Михайловича). Через пару годин мені посміхнувся успіх — я відкопав уламок кераміки, віддав Валерію Михайловичу, він оцінив його поглядом і сказав, що це кераміка періоду фракійського гальштату.
Це була перша знахідка, так би мовити, «почин» був зроблений. Далі я знайшов ще один уламок, як виявилося, це культура гумельниця. Одногрупниця знайшла величезний уламок зеленого кольору, і Валерій Михайлович сказав, що це період монголо-татарської навали, а саме 13 ст.
Практика пройшла непомітно і швидко, бо з Валерієм Михайловичем завжди було весело, особливо ввечері біля багаття, коли ми всі разом збиралися.
Геннадій Тощев, доцент історичного факультету Запорізького Національного університету:
— Археологічні розкопки в Ренійському районі були першими моїми самостійними розкопками. Відбулось знайомство з Валерієм Кожокару, який був закоханий в історію рідного краю, і на моїх очах закохався в археологію. Допитливий, всебічно ерудований, відмінний організатор — з ним ніколи не було сумно. Він створював сприятливі умови для роботи археологічних експедицій: піклувався про наш побут, організовував постачання продовольства, техніки та робочої сили.
Андрій Потиліко, журналіст:
— Перше знайомство з Валерієм Михайловичем відбулось, коли я був учнем 7 чи 8 класу. Він прийшов на заміну і одразу завоював нашу увагу нестандартним підходом до викладання. Його розповідь про особливості рідного міста переходила в поради, які знадобляться нам у житті. Наприклад, не курити на голодний шлунок.
Через багато років, коли я вже працював журналістом, я познайомився ближче з Валерієм Михайловичем і відчував в його характері неймовірну енергію та безліч ідей щодо можливості вивчення історії рідного краю, відновленню пам’яток, які б приваблювали туристів.
Ганна Тріфанова, вчитель Новосільської школи:
— В.М. Кожокару – зірка у сфері краєзнавства рідного села, району, області, України. Безмежну любов до свого краю, до Новосільського ми відчуваємо, коли читаємо рядки його науково-дослідницьких робіт.
У 1982 році Валерій Михайлович створив з учнями Новосільської школи пошуковий клуб «Істрос». Під час однієї з численних експедицій, у 1984 році вони знайшли недалеко від Новосільського залишки середньовічного селища Рошкань. У 1988 році до дослідження даної пам'ятки підключилась Одеська археологічна експедиція. Результати розкопок довели існування цієї археологічної пам'ятки.
Кожокару брав участь у всіх краєзнавчих форумах області та України. Щоб розширити базу своїх досліджень та підсумувати результати своєї роботи, у грудні 1995 року Валерій Михайлович відкрив у Новосільському єдиний в області заклад позашкільного утворення даного профілю – Ренійський регіональний центр туризму та краєзнавства, що очолював до 2008 року. Його вихованці включились до пошукової та дослідницької роботи, займаючи призові місця у різних краєзнавчих конференціях.
Ряд нових знахідок – старовинних монет, прикрас, керамічних виробів
городищ Картал та Сату-Ноу поповнили колекції як Ренійського краєзнавчого, так і Одеського археологічного музею НАНУ.
Нижнє Подунав'я завжди привертало увагу дослідників як давньої, так і сучасної історії південно-західного краю. З огляду на цей інтерес, а також на те, що з міста Рені походили такі відомі вчені, як професор історії А. Доватур та професор астрономії А. Дейч, В.М. Кожокару організував та провів, практично на власному ентузіазмі, три тематичні міжнародні конференції «Історія, археологія та екологія Нижнього Подунав'я» у 1989, 1991 та 1997 рр. У роботах конференцій брали участь вчені з України, Росії, Румунії, Молдови, Болгарії, Сербії, Польщі. Було видано ряд матеріалів як IN MEMORIAM з проблем регіону, так і щодо території Південно-Східної Європи, в тій чи іншій мірі пов'язані з Нижньодунайським краєм.
В.М. Кожокару є автором понад 35 наукових публікацій, присвячених нумізматиці, археології, топоніміці. Найбільш значні з них присвячені дослідженням давньої переправи через Дунай у с. Новосільське, римській епіграфіці, пов'язаної з цією ділянкою, та давнім валом Дністро-Дунайського міжріччя.
Валерієм Кожокару у співавторстві із професором П.О. Каришковським було опубліковано унікальну епіграфічну пам'ятку з посвятою Юпітеру від центуріона Аврелія з Першого Італійського легіону, знайдену на острові Сату-Ноу, біля залишків римської дороги. Завдяки цьому напису вдалося з'ясувати, що біля південно-східного узбережжя озера Картал у перших століттях нашої ери знаходився укріплений римський пункт, що служив прикриттям переправи через Дунай і входив до систему Нижньодунайського лімесу.
Доповіді Валерія викликали інтерес на всіх нумізматичних симпозіумах, що проходили в Кишиневі у 1990 – 2000 роках. Одна з його останніх публікацій стосувалася історії вивчення Траянових валів: у 2004 році він, разом зі школярами з клубу «Істрос», розпочав розкопки ділянки валу біля с. Орлівка. Його роботи публікувалися у наукових фахових виданнях України, Молдови, Румунії.
Чимало часу В. Кожокару присвятив вивченню топоніміки півдня Бессарабії. На жаль, дослідник пішов від нас — ці роботи так і не побачили світ.
Валерій виріс змалку і залишився до останніх своїх днів незалежною людиною, зі своїм поглядом на все, що відбувається. Не терпів хамства і не любив дурнів, навіть боявся їх, знав, що словом можна занапастити людину.
Він у житті був Мислителем. Він захоплював своїх співрозмовників, занурював їх у глибину своїх роздумів, почуттів. Втрачалося почуття реальності, йшли особисті проблеми: доки Кожокару говорив, він володів твоєю увагою.
Смерть В.М. Кожокару у 2010 році була для всіх ударом. Його відхід потряс весь край — такою безглуздою ця смерть здавалася... Валерій пішов з життя в самому розквіті своїх творчих сил...
Не завжди гладко йшли його дороги, не завжди легкими були його роки. Події були святкові і трагічні, піднесені та низькі, красиві та потворні. Кожне потрясіння – це, можна сказати, серцеструс для Кожокару. Сум і радість не проходили повз Валерія. Вони — не сліди на снігу, а різьблення на камені…
У кожного з нас свої принципи у житті, і, можливо, не кожен із нас так чітко і сміливо може сказати про них вголос, як це робив В.М. Кожокару. Але безперечно, що кожен із нас має прагнути пройти свій шлях чесно. І лишити про себе добру пам'ять.
І ось ми, зібравши воєдино всі свідчення про час минулого і думки про майбутнє, йдемо до тебе, Валерію, стукаємо до твоїх дверей і говоримо: «Доторкаючись до твого творчості, пам'ятаємо тебе».
Карта подорожей Валерія Кожокару по рідному краю
Його особистий архів – справжнє золото. За допомогою його досліджень я дізналася багато нового про свою малу батьківщину.
Давні часи. Зупинка перша: «Новосільське»
У ході робіт експедиції Інституту археології АН УРСР «Газопровід» у районі села Новосільське Ренійського району Одеської області у 1986 році було виявлено городище, попередні розкопки якого показали, що воно належало фракійському населенню Нижнього Подунав'я другої половини І тисячоліття до н.е. та початку нашої ери.
Городище розташоване на ділянці мису, обмеженому з підлогового боку валом та ровом. На ділянці розкопу виявлено три комплекси: дві землянки та яма. Обидві землянки досліджені не повністю, оскільки впритул примикали до сучасних споруд. Крім будівельних залишків безпосередньо в межах передбачуваної площі городища було виявлено трупоспалення в урні. Під оранкою, на глибині 0,3-0,4 м у шарі чорнозему стояв ліпний глечик з відбитою вузлоподібною ручкою. Тут же знайдено кілька уламків подібної за фактурою судини.
В урні було виявлено скупчення перепалених кісток, збереглися кістки черепа, що обгоріли. Глек, як і кришка, знаходять аналогії серед гето-дакійської ліпної кераміки III ст. до н.е. — І ст. н.е. Особливо велика кількість знахідок глеків такого типу в Олтенії та Трансільванії припадають на І ст. до н.е. Таким чином, попередні результати розкопок показали, що хронологічні рамки городища Новосільське 1 охоплюють досить широкий діапазон – кінець IV – початок ІІІ ст. до н.е. — ІІ – ІІІ ст. н.е.
Встановлена нижня дата Новосільського 1 не суперечить існуючій думці про проникнення гетів на лівий берег Нижнього Дунаю в другій половині IV століття до н.е. Внаслідок поразки Атея у війні з Філіппом II та ослаблення політичної могутності скіфів у цьому районі (близько 384 р. до н.е.).
Хоча друга половина IV століття до н.е., як час початку розселення фракійців на лівобережжі Нижнього Дунаю, видається датою далеко не безперечною, а думка про більш раннє їхнє проникнення в прилеглий до Дунаю район Буджака вимагає додаткових доказів у вигляді фактичного матеріалу.
Зупинка друга: «Гумельниця»
З відкриттям кордону в прибережній зоні міста Рені в 1990 році клубом «Істрос» на початку 90-х рр. минулого століття зібрано багато кераміки від культури Гумельниця до середньовіччя. Інтерес представляють і будівельні цегли різних часів. Цікавим у цьому плані є і берег оз. Ялпуг. У районі початку дамби-траси Рені — Ізмаїл біля с. Новосільське члени пошукового загону «Данубіус» Ренійського регіонального центру та туризму учнівської молоді виявили у 2002 р. залишки великого античного поселення, кераміка якого не подається на визначення. За селом Плавні, протягом 2-х км берега озера читаються залишки житл та господарських ям, відкритих ще у 60-х рр. античних поселень. Кераміка, зібрана на березі, переважно, фракійського типу.
Зупинка третя «Кам’яна гора»
Картографування археологічних пам'яток у басейні Нижнього Дунаю (Україна) вказує на проникнення сюди фракійців приблизно з VIII ст. до н. е. (Орлівка).
Поселення на Кам'яній горі біля с. Орлівка слід вважати зараз першим, власне, фракійським опорним пунктом у Дністро-Дунайському міжріччі. Факт існування тут, поблизу Орлівки, будь-якого поселення, незалежно від його етнокультурної та хронологічної позицій, говорить багато про що — якщо взяти до уваги виняткові ландшафтні особливості Кам'яної гори, а також географічну вигідність місцевості, що є своєрідним прикордонням Балкано-Подунав'я та Північного Причорномор'я.
Все це не могло не враховуватися населенням Нижнього Подунав'я щонайменше з епохи енеоліту, яка представлена в Орлівці керамікою культури Гумельниця.
Родовища Орлівки та Новосільського підстилають виходи кристалічних порід девонського пошту — геологічне явище унікальне для південного заходу України. Наявність переправи в районі Орлівки вважається остаточно встановленим для римської доби. Питання політичних та торгових зв'язків населення Нижнього Подунав'я у римський час досліджував П.О. Каришковський.
Зупинка четверта «Переправа»
Дослідження римської фортеці біля с. Орлівка (Картал) підтверджує відому гіпотезу про існування у цьому районі переправи через Дунай.
У 1988 р. одеська охоронна археологічна експедиція виявила біля с. Новосільське комплекс поселень широкого хронологічного діапазону – від енеоліту до середньовіччя. Серед них – досить велике гетьське поселення.
Матеріали, отримані в результаті розкопок, вказують на інтенсивну життєдіяльність населення пониззя Дунаю в римський час. Рясний та різноманітний керамічний матеріал дозволяє судити про широкі торговельні зв'язки мешканців поселення біля с. Новосільське.
Місце, де розташоване гетьське поселення, найзручніше для переправи через Дунай у цьому районі. За численними повідомленнями із с. Новосільське, в посушливі періоди сильного зниження рівня Дунаю, саме тут крізь воду проступають кладки з грубого драного каменю.
Біля південно-східного узбережжя озера Картал у перших століттях нашої ери знаходився укріплений пункт, що служив безпосереднім прикриттям місця переправи через Дунай.
Зупинка п’ята: «Траянові вали»
Упродовж п'яти століть земляні вали, названі в Бессарабії як Вали Траяна, продовжують привертати постійну увагу істориків. Продовжуються суперечки про їхню появу. Про те, що вали були зроблені під час Імператора Траяна писали М. Костін, Д. Кантемір, Н. Надєждін та ін. Надєждін припустив, що імператори Адріан і Децій також брали участь у створенні валів.
Першим провів серйозні дослідження валів у Бессарабії німецький професор К. Уліг у 1923 та 1925 роках. Тоді він виявляє серію подібних укріплень на тій же території.
У межиріччі Дністра і Дунаю відомо кілька земляних валів різної протяжності, які зазвичай називають «Валуй луй Траян». Перша згадка Вала Траяна в історичній літературі належить Д. Кантеміру. Найбільш відомі — Верхній та Нижній Траянов вал. Археологи, які займалися його дослідженням, пов'язували його походження з фортифікаційною діяльністю Римської імперії.
Вали невеликої протяжності, що мали місцеве значення, належать до оборонних споруд римського часу. Вперше поняття «троян» як „історичне місце” зустрічається в документах Валахії 1392 р. В аналогічній формі («троян») ми зустрічаємо для території Молдови в грамоті від 1489 р., 1502 р., 1503 р., присвячених розмежуванню садиб поблизу долини річки Сарати біля Прута.
Літописці Молдавського князівства XVI – XVII ст. стверджують, що ці «трояни», вали та насипи, пов'язані з ім'ям імператора Траяна. Але якщо вони знали більше про «Галацький вал», то про вали на схід від Прута мали менш чітке уявлення.
Верхній і Нижній Траянові вали вперше наведені окремо і досить точно на російській військово-топографічній карті Молдови російського генерала Бауера, що висвітлює просування російських військ Молдавією та Валахією в 1769 — 1771 рр. Відомо, що це найбільша, високоточна і передова карта тих років.
Будівництво валу автори віддали болгаро–тюркам Аспаруха, які протистояли Візантії місцевості «Оглос» на лівому березі Дунаю, доки не перейшли його після невдалої кампанії Костянтина IV у 679 році та локалізують це місце між Дунаєм та Нижнім Траяновим валом.
Середні віки. Зупинка шоста: «Нижнє Подунав’я»
Вперше візуальне археологічне дослідження берегів Дунаю, в межах України, розпочав пошуковий клуб «Істрос».
У листопаді 1985 року за дозволом начальника Орлівської прикордонної застави Студикова В.В. група школярів розпочала огляд ділянки берега в межах селами Орлівка та Новосільське Ренійського району.
Є історичні відомості про те, що на цій ділянці султан Осман будував кам'яну гать у 1620 р. Ймовірно, багатотисячна армія, що йшла на Молдавію, побудувала нашу дорогу з руїн римської фортеці Новіодунум. Пізніше на цій ділянці берега Дунаю відкрито монету Елагабала (Римський імператор 218-222р.) та золоте кільце-друк нового часу.
Благодатний у знахідках античного та середньовічного часу берег оз. Кугурлуй у межах сіл Ларжанка та Новосільське.
Зупинка сьома: «Локалізація пункту Рошкань на Нижньому Дунаї»
Серед об'єктів дослідження охоронної археологічної експедиції Одеського облвиконкому на території Ренійського району виявилася долина «Валя Петрів» (Долина Каміння) за 4 км північніше Новосільського.
Для датування селища найбільш значущими можна вважати знахідки бронзової позолоченої прикраси від кінської зброї і срібну монету «акче» Баязида – II, чекана 80-х років XV століття.
Старожили села розповідають, що раніше на цьому полі знаходили іржаві шаблі та замки від крем'яних рушниць чи пістолетів. Відомий молдавський гуманіст, історик та письменник Богдан Петричейко-Хаждеу також локалізує місце битви на східному березі озера Кагул. Він має село Рошкань на найвищій горі, що відповідає дійсності.
Бій відбувся 10 червня 1574 року. Молдовський пиркелаб Єремія Голія за 30 золотих мішечків продає туркам переправу через Дунай у Ісакчі – Новосільське.
Нумізматика. Зупинка восьма: «Середньовіччя»
Отже, монетні знахідки римського часу на околицях міста Рені на Дунаї. Про пам'ятники римського часу на околицях міста Рені біля впадання Прута в Дунай згадується тільки в літературі дожовтневого перевороту 1917 р. (Д. Кантемір, К. Стаматі, П. Коломойцев та ін.) і румунського часу (1918 – 1940 рр.).
Монетні знахідки римського часу відомі у достатній кількості в Орлівці (Картал) та частково в Новосільському (Сату – Ноу), Ізмаїлі та Кілії.
За останні роки в Рені та околицях Ренійським музеєм зафіксовано три типи римських монет: денарії Олександра та Септимія Северов, пізньоримська мідна монета.
Валерій Михайлович вважав за необхідне відзначити і випадкові знахідки монет Траяна та Контстантіна II в Орлівці (Картал) на Кам'яній горі та в самому селі Денарію Веспасіана.
Цілеспрямоване картографування римських монет і пам'яток у цій зоні Бессарабії лише починається, і залишається сподіватися, що воно буде плідним.
Про монети кінця XIII — XV ст. Лівобережжя Нижнього Дунаю, район гирла Дунаю в період пізнього середньовіччя був найважливішим вузлом торговельних шляхів та транспортних артерій для всієї південно-східної Європи загалом і особливо для території між Карпатами та Дністром. У зв'язку з цим особливу значущість має інформація про нумізматичні матеріали, виявлені на цих землях.
До хронологічного відрізка, що розглядається, в даному районі належить відносно мала кількість монет, досить різноманітних за місцем і часом карбування. Усього відомо 23 монети цього періоду. З них 16 екземплярів належать до малодостовірних або сумнівних.
Привертає увагу те, що майже всі монети відносяться до номіналів малої гідності, а переважають серед них мідні екземпляри. Не відомий жоден великий скарб аналізованого періоду. З 23 монет не більше 6 належать до однієї колективної знахідки. Інші відносяться до одиничних. Таким чином, немає жодних доказів жвавого монетного звернення на території, що розглядається в кінці XIII – XV ст.
Привертає увагу відсутність серед перерахованих монет карбування Молдавського феодального князівства.
Необхідно особливо відзначити, що працівникам монетних музеїв та колекціонерам знахідки подібних монет у цьому районі взагалі не відомі. Складається враження, що район лівобережжя Нижнього Дунаю так і не був освоєний монетним обігом Молдавського князівства у XIV – XV ст.
Таким чином, наявні нумізматичні матеріали вступають у суперечність із письмовими джерелами, які свідчать про високий рівень розвитку торгівлі товарно-грошових відносин у гирлі Дунаю. Така суперечність може бути знята, якщо припустити, що інформація письмових джерел про торгові центри належать переважно (або виключено) до земель на правому березі Дунаю та островів Дунайської дельти. А нумізматичні матеріали відобразили реальне становище, яке склалося на крайньому південному заході Бессарабії: поруч, але за межами цих торгових центрів.
Зупинка дев’ята: «Монети Нового часу»
Що відомо про монети XVIII століття на Нижньому Дунаї? Українське Подунав'я зберегло у своєму культурному археологічному шарі монети античності (Древня Греція, Рим), середньовіччя (Візантія, Золота Орда, Венеція, Молдова, Туреччина, Польща та ін.) та, крім того, монети Росії XVIII – XX ст. Лише територія Ренійського району Одеської області дала науці понад 45 монет античності, відомих у всьому світі лише в одному екземплярі.
На цій території зустрічаються в невеликій кількості монети зі срібла та міді, випущені від часів Петра I до Катерини II. Багато в чому ці знахідки можна пов'язувати з Прутським походом армії Петра I в 1711 році, а також торговими шляхами, що пролягали тут, якими російські купці потрапляли до Європи.
З початком російсько – турецької війни 1768 – 1774 рр., за велінням Катерини II і з сприяння командування російської армії, тут починають карбувати молдавсько – російську монету, відому як «пара» (в перекладі з турецького – гроша). На аверсі містилися увінчані російською короною герби придунайських князівств Молдови та Валахії, а у гравірованому квадраті вказувалася вартість російською та молдавською мовами «1 пара = 3 грошам» та «2 пара = 3 копійкам». Деякі джерела повідомляють, що карбування цих монет проводилося на Буковині у місті Садагура.
Ймовірно, що з військовими діями можна пов'язати і монети XVIII століття інших держав, які іноді зустрічаються біля Нижнього Подунав'я. Наприклад, к 1999 року, на стародавньому військово – торговому тракті, що веде до переправи через Дунай біля с. Новосільське Ренійського району Одеської області, школярем В'ячеславом Кожокару відкрито мідну монету Речі Посполитої Фрідріха Августа Саксонського чекана 1754 року.
Як показують результати практичних досліджень і розкопок, монети XVIII століття знаходять на місцях битв (м. Ізмаїл, Україна; сгт Вулканешть, Молдова), на старих військових дорогах та переправ через Дунай.
Крім того, дещо відхиляючись від теми, хочеться додати, що по всій території Нижнього Подунав'я, крім монет, природно, є й інші речі. Особливо привертають увагу керамічні курильні трубки. Вони зібрані у достатній кількості та є різноманітними фасонами (тохта – чубук, нарцис, напівнарцис, лілія та інші) з центрами виготовлення – Туреччина, Україна, Росія.
Зупинка десята «Назва міста Рені»
Уродженець м. Рені ленінградський професор, антикознавець Арістид Іванович Доватур (1897—1982) вважав, що на місці Рені в епоху грецької колонізації Північно-Західного Причорномор'я існувало місто Ерієне, до якого сходить назва сучасного міста.
У різні часи одеськими археологами і пошуковим клубом «Істрос» Ренійського Будинку піонерів, проводилися археологічні розвідки околиць міста. Також було перевірено яр у с. Долинське, в якому в 1895 р. виявили Анадольський скарб. Однак жодних підтверджень гіпотези А.І. Доватура не виявлено.
Багато дослідників визначають слово «рень» як давньослов'янського походження, що позначало пристань, мілин. Лінгвіст Фасмер (1971 р.) не знаходить підтвердження на користь запозичення з німецької, ісландської та інших північних європейських мов і сумнівається у поширенні цього слова виключно у східно-слов'янських мовах.
Найімовірніше «рен — рень» є запозиченням різними народами видозміненого латинського arena – пісок. Не виключено, що з приходом римлян на початку II ст. е... на Дунай, на місці гето-дакійського поселення Доципората з'являється новий форпост Арена. Це могло бути пов'язане з тим, що північна частина міста і сьогодні — суцільні піщані кар'єри. Виникненню нового топоніма міг послужити і острівець, утворений біля впадання річки Прут у Дунай із піску та мулу, нанесених обома річками.
Вперше ми зустрічаємо наше місто на карті Рейхерсдорфера 1541 р., на якій написано Ren. Ще кілька гідронімів у Придунайських плавнях мають латинсько — молдавське походження: Репіда (лат. — Repida), — швидка — канал, що зв'язує Дунай з оз. Кугурлуй під Ізмаїлом. Секунда (лат. Secunda), — другий, теж канал, що пов'язує вищевказані найменування ближче до Новосільського, Векета (молд.) — Стара, — такий же канал, який з'єднує Дунай з оз. Кагул.
Цілком можливо, що на першому етапі розвитку молдавської мови “рен — рень” означало пісок. У молдавських селах, розташованих на березі Дністра, досі “рень” – це місце на березі річки, де багато піску. Що цікаво, в сучасному румунському (або молдавському) пісок називається «Нісіп», і походить від російського «насипати».
У 1984 році в Бухаресті було видано унікальну працю медієвіста Тахсін Джеміля «Відносини румунських князівств з оттоманською портою (18 століття)».
Ось що написано в наказі султана Ахмеда I спостерігачу Ісакчі Мустафе в квітні 1609 року: «Через свого посланця до мого порога щастя, молдавський воєвода повідомив, що твої люди, крім того, що спалили село, зване Сату-Ноу худобу мешканців сіл Рень та Каліч, які є села Молдови. Також змушуєш кожного з людей, які з боку вищезгаданого воєводи, послані до мого порога щастя, коли вони переправляються через Дунай кривдити. Оскільки Молдова знаходиться під моїм покровительством і не існує мого царського наказу про втручання та насильство над молдаванином. Наказую: Коли отримаєш цей наказ, стався як належить до цієї проблеми. Зверніть увагу своїх поданих, що з цього часу й надалі не нашкодити території та населенню Молдови. Не дозволь утисків і зазіхань. Не допускай мучити молдаванина, коли він переходить Дунай туди і назад. Не красти в нього овець та інших тварин. Якщо всупереч моєму великому наказу твої люди надалі продовжуватимуть утиски і зазіхання, не карай на очах суспільства і зупини їх, щоб подібне не повторювалося і іншим забороняли ґвалтувати і грабувати молдаванина».
Вакиф Османа Другого розташований у кордонах, що йдуть від села Єнікії та озера Ялпуг до води Ракчі і повз кут води Дачику і кишлаку Чауша до кордонів Ізмаїла до кінця місця, назване Кахова (Кахул); звідси, вздовж рову до річки Прут, далі до гирлі Шипоті, яке відокремлюється від вищезгаданої річки.
Замість післямови
За допомогою спогадів і відгуків сучасників, Валерій Михайлович постав переді мною в нових фарбах. Це неймовірно багатогранна людина. Це надійний друг, щасливий чоловік, талановитий археолог і геніальний історик. А головне – це його безмежна любов до рідного краю. Всі його дослідження – це щоденна праця, пошук доказів, докладне вивчення всіх аспектів улюбленої справи. Він надихає мене не здаватися і не відступати від будь-якої справи.
Олександра АНТІПОВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
