«Якщо людина не вірить, для неї і три рушники не стануть оберегами...»
Серед численних переселенців до міста Рені приїхала зі своєю родиною і мешкає тут дивовижна майстриня з міста Бахмут Донецької області Світлана Федій. Сьогодні її мала батьківщина – поле січі.
«Донецьк – це була наша душа…»
…Після 24 лютого з кожним днем обстріли Бахмута, що за якихось 80 кілометрів від Донецька, ставали дедалі сильнішими. Від вибухів здригався Рубенс.
У Світлани Федій не квартира – філія Ермітажу. Вона – художник, що вишиває картини хрестиком. Натхнення черпає у творчості майстрів зі світовим ім'ям. Одна з останніх великих робіт – «Союз Землі і Води» Рубенса: фламандський художник 17 століття був би вражений, побачивши аналоги своїх полотен, створені голкою і нитками!
Але подібні картини – це для виставок, які щороку проводило творче об'єднання художників та народних умільців Донецької області «Натхнення».
— Тоді Донецьк був гарним і вільним, — каже Світлана Федій. — Донецьк – це була наша душа. Я як діючий художник намагалася щороку підготувати на виставку нову картину. Робота займала майже півроку. А «годували» нашу родину рушники. Рушники та інший текстиль, вишитий в українському та давньослов'янському стилях. Вони продавалися не лише в Україні – навіть у США. Але все це було в минулому житті.
Насамперед взяла із собою швейну машину
…Після 24 лютого з кожним днем обстріли Бахмута ставали дедалі інтенсивнішими.
Зібралися на сімейну раду: батько-пенсіонер Микола Авер'янович, його дорослі донька Світлана та син Артем зі своїми сім'ями. По кімнаті стрибала п'ятирічна стрекоза-Варвара. Рішення могло бути одне – треба рятувати Варю.
Вирішили: виїжджати з Бахмута рано вранці наступного дня – Варя та її батьки. Але ввечері глава сімейства зателефонував дочці Світлані і сказав: «Доню, збирайтеся: завтра вранці твоя сім'я теж їде з Бахмута. Я так вирішив. Це не обговорюється".
Уранці біля під'їзду стояла машина. Що можна було вмістити в багажник? Сестра та брат.
— Кидай, сестро, в багажник свою швейну машинку, — наказав брат.
— Тоді вже і оверлог, — винесла Світлана другу машинку.
Її брат кинув у багажник свої інструменти – дриль, болгарку, шуруповерт, перфоратор. Хто чим заробляє, те й бере із собою насамперед.
З провізії взяли домашню тушонку, найнеобхідніші речі, і залишився у багажнику маленький куточок.
— Доню, давай сюди свої рушники — вони вас прогодують, — сказав батько.
Так у багажнику опинилася сумка-переселенка із вишивками Світлани.
Притулило село, найближчий магазин – за 25 кілометрів…
Виїжджати з рідного Бахмута було нестерпно боляче. Не тому, що десь розривалися ракети та бомби, і було страшно. А тому, що тут, у цьому пеклі, напризволяще залишалися літні батьки. Маму після інсульту евакуювати було неможливо, і батько залишався з нею.
А ще під бомбардуванням залишився Рубенс – полотна, які створювалися роками копіткої праці.
…На календарі було 9-10 березня, за вікнами машини – холодний вітер, що пронизує, мокрий сніг. Дві сім'ї їхали на захід, подалі від пекла боїв. Їхали, скільки могли і за дві доби дороги зупинилися в якомусь селі на Черкащині.
Це був дерев'яний зруб, де останніми роками ніхто не жив – його літні господарі пішли в інший світ. У будинку велика пічка з лежанкою, в червоному кутку – старі ікони в обрамленні рушників. Тут лише історичні кінострічки знімати – без декорацій.
За цією хатою доглядав далекий родич Світлани – сьома вода на киселі. Точніше обробляв землю біля.
До приїзду двох родин із Бахмута господар уже натопив грубку – пахло дровами. Начистили картоплі – зварити та поїсти гарячого.
Топити грубку дровами треба було постійно – березень виснажував дощами, вогкістю, холодригою. Чергували по черзі ночами – треба було підтримувати вогонь. Але жителів Бахмута це не напружувало: у батька завжди була хата, хоч і городяни, вони знають, що таке рубати дрова, топити грубку, носити у хату відрами воду.
Незабаром у цей дерев'яний будиночок почали з'їжджатися куми брата, друзі – людям теж не було де жити. У хаті зібралося 19 дорослих людей з дітьми, дітей навіть у рахунок не брали. В тісноті та не в образі.
Незабаром про нових мешканців дізнався староста – приїхав. Побачивши скільки біженців розмістилися в одному зрубі, запропонував розселитися по інших будинках. Одну сім'ю забрав до свого дому.
Сім'я Світлани оселилася в будиночку, де жила самотня бабуся: щоб не бентежити гостей, старенька перебралася до будинку своєї дочки. Душевні люди.
Минуло кілька днів – озирнулися. Село (Світлана навіть не запам'ятала його назви) напівпорожнє: один будинок стоїть – два сусідські занедбані. Навіть жодного магазину в цьому селі немає. Що люди на городах виростили, що у льохи склали, тим і обходяться. Тримають живність, що дає м'ясо, молоко, сир, яйця. Так і мешкають українці у глибинці. А переселенцям, які, як кажуть, з однією валізою приїхали, – як жити?
Дружина старости Ніночка, дай Боже їй здоров'я, навідувалася до всіх переселенців, пильним оком помічаючи, хто чого потребує. Адже не зізнаються зі скромності.
Люди ділилися з переселенцями всім, що самі запасли на зиму – картоплею, олією, консервацією. А ще приносили свіжі яйця та домашнє молоко.
— Не знаю, чим вам дякувати, — щоразу бентежилася Світлана. — У мене з собою швейна машинка — давайте хоч штани чоловікам ремонтуватиму і фартушки господиням нашим?
…На п'ятий день помітили, що від вогкої вогкості почала захворювати Варя. Стало страшно: якщо найближчий магазин за 25 кілометрів, то де аптека? Де шукати лікаря, якщо дитина всерйоз захворіє?.. Ні, тут залишатися не можна було. Вирішили їхати на південь туди, де тепліше.
Дізналися, що далекі родичі поїхали на Одещину і вже непогано влаштувалися у Рені. Вирішили стартувати туди.
Їхали і боялися: якщо у Придунав'ї не складеться, то потім куди? Скрізь повно народу, який тікає від війни.
Але дорогою прийшла гарна новина: у Рені підшукали вільну квартиру.
Із житлом родина Федій не перебирала: погодились на перший запропонований варіант.
Магазини «Лілія» та «Мася» взяли роботи на продаж
А на що жити у незнайомому містечку? Чоловік Світлани, колись військовий, якому серйозно підірвав здоров'я перенесений ковид, отримує пенсію. А майстриня почала викладати в місцевих соціальних групах фотографії своїх робіт – сподіваючись продати (тел. Світлани – 050 613 54 19).
Незабаром власниці магазинів «Лілія» та «Мася» виклали на прилавках речі ручної роботи – вишиті дитячі блузки та вишиті сумки. Ось тоді ми й ахнули — від робіт невимовної краси! Так ми дізналися, що у місті Рені живе дивовижна майстриня.
…Ми зустрілися зі Світланою Федій на площі, присіли на лавці біля храму. Вона принесла із собою сумку з рушниками та іншими роботами. Ті самі, які призначені прогодувати сім'ю.
Світлана вишиває лише на натуральних тканинах. Серед її робіт – обрядові рушники, вишиті червоними та чорними нитками, а ще білим по білому. Дуже гарна вишита постільна білизна – наволочки в червоних маках, у фіолетових трояндах… А ще різні серветки – для великоднього кошика, для хрещених батьків.
Майстриня може годинами розповідати про те, що кожен орнамент несе свій глибокий зміст. Дерево Життя на весільних рушниках втілює в собі нескінченність Миру та Життя, поєднує минуле зі сьогоденням. Птах Гамаюн — священна у східній міфології птиця, символізує щастя, багатство і притягує добро. Півні — як символ чоловічого початку, птах сонця. Будь-який птах – кохання, злагода.
— Треба прикипіти душею і вірити, – каже майстриня. — Якщо людина не вірить, хоч три рушники їй подаруй, хоч щодня вишиванку носи, вони не стануть оберегами. А якщо людина знає і вірить, то, звісно, і рушник, і вишиванка зіграють свою роль. Вишивати треба у певний час доби, під певний настрій. Не скажу, що я експерт, є експерти крутіші за мене, але я намагаюся. Кожен регіон у вишивці має свої канони. У мене різнопланова вишивка. Одні роботи – українські, інші – давньослов'янські мотиви, які я люблю.
Світлана Федій розповіла, що почала вишивати 19 років тому. За освітою – педагог, викладала у молодших класах. Після того, як народила Іллюшу, на роботу до школи більше не вийшла – вже не дозволяло здоров'я. Але треба було якось виживати. Зарплати чоловіка-військового було недостатньо.
У США вишиті наволочки купували по 120 доларів
Почала займати рукоділлям. Вона настільки досягла успіху у вишивці, що відкрила два інтернет-магазини, у неї склалася своя клієнтура. Причому значна частина – у США. Виявляється, там мають великий попит у знавців вироби ручної роботи, виконані в національному стилі. Були підприємці, які замовляли товари у майстрині значними партіями для подальшої реалізації. Надходили й спеціальні замовлення.
— У мене є оптовий покупець жінка-американка, ми з нею співпрацюємо кілька років, – розповідає Світлана. — Вона у мене купувала вироби та у своєму магазині просто перепродавала. Наприклад, купує вишиті наволочки по 40 доларів, а перепродує по 120. Я нічого проти не маю, бо бере оптом. На вишивку однієї наволочки, при гарному настрої, у мене йде два дні. Заробіток був стабільним.
Але цей чудовий бізнес знищила велика політика. Після того, як Росія офіційно визнала так звані ДНР і ЛНР, Президент США Джо Байден підписав указ про накладення на ці території санкцій. Вони передбачають заборону на інвестиції та фінансову діяльність американців у Донецькій та Луганській областях, а також поставок до США будь-яких товарів, послуг чи технологій з територій Донбасу, які не підконтрольні Києву.
І Бахмут – місто на Донеччині, незважаючи на те, що знаходиться під юрисдикцією України, опинилося у «чорному списку». Але хто по той бік земної кулі розбиратиметься у цих нюансах! Донецька область – отже, табу.
Через указ Байдена інтернет-магазини Світлани Фадій автоматично «заморожені». Закрилися й рахунки, на які клієнти перераховували гроші за товар, немає можливості сплачувати податки тій країні, на майданчику якої знаходяться магазини.
На пропозицію оформити свій бізнес на «ліву» людину Світлана відповідає категоричною відмовою:
— Я маю вести бізнес чесно. Я маю отримувати гроші на свою картку і платити податки. Постраждала не лише я – усі члени творчого товариства «Натхнення». У нас тільки майстрів по дереву понад сорок. Усі наші спроби довести, що ми знаходилися та знаходимося на території України, не сприймаються. Ми намагалися робити ролики, які розповідають про те, що ми – українці, ми працюємо в українському стилі. Наші пояснення, документи, сльози – марно, стіна непробивна. Ви думаєте, що бюрократія – лише наше лихо? Бюрократія є скрізь. Якби ви знали, як прикро! Ти розумієш, що ти маєш рацію, але не можеш ніяк довести.
«Кому зараз потрібні мої рушники?..»
А що вітчизняний покупець? Адже свої роботи Світлана продавала не лише за кордон – в Україні попит був також добрий. Її основні клієнтки – жінки 45+. Це пані, які знаються на доброму і вічному. Вони купують своїм дітям, що подорослішали, вишукані весільні комплекти – вишивку білим по білому. Купують комплекти вишитої постільної білизни – молодятам. Проходить час – потрібні вишиті крижма та сорочка для хрестин новонародженого. Так повелося в Україні, що вишивка, як і музика, супроводжує людину все її життя.
— Але кому зараз потрібні мої рушники, коли люди думають лише про те, щоб урятувати життя, щоб забезпечити собі хліб насущний, — каже майстриня. — Втім, і працювати немає жодних сил. Усі думки – про батьків, які залишились у Бахмуті. Яка вишивка, якщо руки трясуться? Вишиванка, рушник – це тонкі матерії. Для роботи над такими виробами має бути особливий настрій. Енергетику людини я маю відчувати. Зараз тренд пішов українською. Хто залишився наплаву, вони зараз непогано заробляють – дуже дорого цінується наша вишивка. Знаєте, як сказала знаменита Коко Шанель: «Речі ручної роботи – розкіш мати їх кожному не обов'язково. Хто хоче їх отримати – або платить майстру за працю, чи робить це сам».
«Ми не можемо купити квиток додому, а багато хто не зможе купити цей квиток ніколи…»
Світлані Федій, як і всім вимушеним переселенцям, дуже хочеться додому. На своїй сторінці у Фейсбук вона виклала піст:
«…Ми позбавлені найціннішого, що в нас було, і тому ми важко визнаємо у своєму відображенні себе самих. У нас немає вдома! Більше немає вдома! Коли ми усвідомили це, у нас щось підламалося… Навіть у тих, у кого все склалося на новому місці, немає головного – основи. Нас вирвали з коренем із старої землі, а пересадити забули. Ми, як квіти на продаж – викопані стебла з корінцями, на які налипли грудки землі. Їх зазвичай кладуть у пакетик з водою і так і залишають в очікуванні нового власника.
Ми вдячні вам за гостинність та турботу. Але рештки нашої колишньої землі, що налипли на наші душі, не дають нам можливості стати щасливими на новому місці, бо якось так вийшло, що ми не сумісні ні з чим, крім Луганська, Донецька.
Вам важко зрозуміти (і це добре, що ви не можете опинитися на нашому місці!), що ми відчуваємо. Вам здається, що ми дуримо і вередуємо. Але ні. Ми справді не можемо подолати себе. І ми б начебто теж могли махнути рукою – нас там уже немає. А не можемо, бо там наші старі, там наші будинки, в яких так само цокає залишений нами годинник, там наші квіти, які поливають сусіди, якщо вони ще живі.
І ми хочемо туди повернутись так сильно, що хворіємо і ніяк не можемо вилікуватися… Нас з'їдає туга, і поки ми не можемо купити квиток до дому, повноцінно нам не жити. А багато хто не зможе купити цей квиток ніколи.
Тому що в когось будинки зруйновані вщент, а в когось – пограбовані до останньої дрібниці. І повернутися туди – означає просто вбити себе. Господи! Збережи хоча б те, що залишилося!
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Ми довго сиділи з майстринею біля храму, говорили.
— Мені здається так: коли повернемося додому, напевно, вже й житимемо по-іншому, — сказала Світлана. — Ми обов'язково їздитимемо, подорожуватимемо — не буде монотонних буднів. Ми ж у своєму житті й не відпочивали до ладу: у чоловіка була служба, в Іллі – навчання, у мене робота. Були зайняті переважно зароблянням на хліб насущний. Війна пройде – і мої роботи, я це знаю, знову будуть потрібні. А ще перед війною я мала плани вишити картину Рубенса «Викрадення Європи»… Це все обов'язково буде. Все налагодиться. Чекатимемо на перемогу.
Антоніна БОНДАРЕВА
Понравилась статья? Поделитесь с друзьями!
